Удома я відразу кидаюся до ванної. Я мию-мию усіма милами, які в нас є; тру-тру усіма губками, які мають хоч таку-сяку шкрябачку. Але малюнок однаково чорний, міняється лише тло. Тобто моє чоло стало яскраво-червоним.
І навіщо я підстриг свій чудовий довгий чуб!
Я з відчаєм дивлюся на себе в дзеркало. Коротке волосся лише наполовину прикриває величезні кулі Ґейра (тобто ті, які ВІН намалював). І що іще гірше: вершок (самі знаєте чого) майже сягає брів.
— Шапку за столом можна було б зняти, — каже згодом тато, коли я виходжу зі своєї кімнати, а з кухні пахне смаженою цибулею.
Кажучи це, тато більше дивиться на Анну, ніж на мене.
— Новий імідж, — відповідаю я, потупивши очі.
— Стильно, — усміхається Анна.
Ну, слава Богу. Але думаю, що вона бреше. Моя голова в тісній шапці скидається на яйце.
— Он як! — киває тато. — Так-так, з хлопчика виріс юнак.
Попри всю трагедійність ситуації, я мимоволі всміхаюся. Мені здається, що тато зазвичай називає мене юнаком за вчинки, яких не розуміє. Він сказав точнісінько це саме, коли я пояснив йому придибашку з канапками того дня, коли тато, сам того не знаючи, був Б’ярном Мортеном Еллефсрюдом. (Я збрехав, що ми з хлопцями начебто посперечалися на жарт.)
Ми сідаємо за стіл, я видихаю. Дивно, але саме зараз начеб слушний момент сказати те, про що я вже давно думаю.
— Тату?
Тато здивовано дивиться на мене.
— А ти ніколи не замислювався над тим, щоб змінити свій імідж?
— Імідж? — перепитує тато.
Я цілком вірю, що він ніколи раніше не чув такого слова.
Анна, здається, ледь стримує сміх.
— Отой… кінський хвіст…
Тато вмить світліє на обличчі.
— О, ти знаєш, я вже давно хотів купити собі берет.
БЕРЕТ?! До чого б я не брався, усе приречене на катастрофу! Я мовчки скрушно хитаю головою.
— Трохи такий… французький… як у художників, га?
Тато хитрувато всміхається і запитально дивиться на нас з Анною.
Не забувайте: мій тато продає дачні туалети! Він ані разу не художник!
Анна голосно сміється.
— Тоді ще й багет купи, — каже вона крізь сміх. — А я завтра на обід приготую французький цибуляний суп…
Завтра, еге ж… Мої думки несподівано змінюють русло в ще гіршому напрямку, ніж берети.
— Завтра я іду в кіно…
Я, ФАКТИЧНО, МАЮ ДАМУ СЕРЦЯ
Як же мені не щастить! Як завжди: Уле захворів.
Отже, мені пощастило б УЧОРА, якби він учора й захворів. Не довелось би малювати пісюни на обкладинках журналів, бо навіщо, якщо Уле, так чи інак, не пішов би в кіно. А я не ховав би намальований на чолі статевий орган.
Уле підхопив грип, і ось я стою посеред шкільного подвір’я, чекаючи на дзвінок на перший урок, і почуваюся як яйце, накрите плетеним ковпачком, щоб не вистигло. Ще ніхто, ані одна жива душа, не носить шапок.
На щастя, першою мене бачить Іне.
— Мерзнеш? — питає вона і хоче жартома здерти з мене шапку.
Я налякано витріщаюся на неї, тримаю обома руками шапку так міцно, аж Іне хвилюється.
— Потім поясню, — кажу я. — Після школи йдеш до мами?
Іне киває і прямує до свого класу. Довге блискуче волосся, шкільна торба через плече.
Мені раптом щемко захотілося повернути час назад. Коли ми з Іне ходили до одного класу, коли все було просто. Без природного відбору. І без Мартіна.
Недбало волочучи ноги, підходять Сіндре й Карл.
— Стильна дамочка, — киває Сіндре на Іне.
Я теж озираюся їй услід. МОЯ Іне. Бо це ж про неї вони говорять. Блискуче волосся, трохи завеликий светр.
Я внутрішньо ніби підріс на метр. Якби ж Карл та Сіндре знали, що вона МОЯ стильна дама! Моя КОХАНА! Я, мабуть, став би альфа-самцем у зграї.
Я енергійно киваю і на якусь коротку мить усміхаюся дуже гордо. Але відразу отямлююся і недбало двічі спльовую на асфальт.
— Ми… вчилися в одному класі в молодшій школі, — кажу я.
Звісно, я чекаю на продовження розмови про Іне, що нас, скажімо, часто бачили разом. Але Карл раптом прискіпливо дивиться на мене й повертає до жорстокої реальності.
— Чого це ти ШАПКУ натягнув?
Я беру себе в руки й кажу те, що завчив ще звечора.
— Побився об заклад зі своїм двоюрідним братом на сотку крон, що не зніму шапки до понеділка.
«Сотку» я вимовляю з таким собі підкресленим шипінням «ш-шотку», чомусь думаю, що так звучатиме переконливіше.
Минає кілька секунд, які тривожно лоскочуть нерви. На щастя, я можу полегшено видихнути. Сіндре й Карл хихочуть і схвально кивають.