— То ти й далі вважаєш, що виживати повинні лише найсильніші?
— Ясно!
Сіндре шкіриться і грає м’язами — надто довго й надто переграє. Уте не зводить з нього погляду. З її мовчання усі в класі враз розуміють, яку дурницю впоров Сіндре.
— Мій дідусь жив у Берліні, — нарешті озивається Уте. — Він загинув у концтаборі, бо закохався у хлопця.
У класі западає мертва тиша. Навіть Вікторія з Ніною більше пороззявляли очі, ніж роти.
— Він не був найсильнішим, — веде далі Уте. — Але теж заслуговував на життя.
Останнє речення вона промовляє з притиском на кожному слові. А тоді повертається до свого столу. І хоч Уте обернулася до нас спиною, ніхто не наважується навіть перезирнутися між собою. Відчуття, ніби ми ВСІ винуваті.
— Та я не аж ТАК серйозно, — бурмоче Сіндре в парту, ніби вріс у неї щонайменше на двадцять сантиметрів.
Цього разу на уроці тихіше, ніж будь-коли. Я читаю про життя птахів і ніяк не можу позбутися судоми в горлі.
«Перелітні птахи часто летять ключем, щоб зменшити опір повітря».
Я дивлюся у вікно, уявляючи собі пташиний клин, синє небо й легенький вітерець в обличчя.
Мабуть, гарно бути птахом у зграї. Бо зараз опір у моєму житті стає непомірним. Якби було можливо, я б залюбки записався у пташине царство й летів услід за вожаком.
Ліпше про таке й не мріяти…
— ДАМА? ТИ ДУРИШ!
Перерва. Сіндре й Карл обступили мене з обох боків і знову стали крутими хлопцями.
— СЕРЙОЗНО?! — допитується Сіндре.
— Jepp!
Настрій значно поліпшився, ось-ось у мені прокинеться альфа-самець. І хоч моя голова схожа на яйце, я раптом помічаю, як широко, самовпевнено розставляю вбоки носаки. Починаю, без сумніву, займати домінантну позицію.
— А хто вона? — ніяк не заспокоїться Карл.
— Це — таємниця, — повторюю я, розвертаючи носаки ще більше вбоки.
Сіндре непорозуміло дивиться на мене.
— Який сенс у таємничій дамі серця?
— Нам… так більше подобається, — стулюю я носаки докупи.
— Ге? — Карл сміється. — Ти її соромишся чи що?
— Ні! — вигукую я.
Сіндре теж сміється, ще голосніше за Карла.
— Може, це — Калоріна?!
Я теж намагаюся сміятися разом з ними, енергійно хитаючи головою.
— Та ясно! Калоріна! — Карл гупає мене в плече. — Антонові подобаються товсті дівчата, ми ж бачили в мандрівці!
Дивакуватий гумор Вищої ліги! Чи хлопці серйозно? Я видушую з себе сміх.
Тоді вони раптом замовкають, а Сіндре лукаво поглядає на мене.
— А може, кохана засекречена, бо ВОНА про це нічого не знає?
— Ти про що? — мій сміх уривається. — Думаєте, я маю дівчину, а вона про це не знає?
Карл знову сміється.
— Багато хто має уявних друзів, то чом би й ні!
Сіндре плескає мене по спині.
— Уявна кохана ліпша, ніж жодної…
Рештки усмішки зникають з мого обличчя.
— Вона справжня! Це правда! — викрикую я.
— Та ясно, — насмішкувато шкіриться Сіндре.
— Та звісно! — шкіриться Карл.
— Я не обманюю! — раптом мій голос звучить НАДТО розпачливо, ніби ось-ось зірветься.
Сіндре з Карлом переглядаються між собою.
— ОК! ОК! — заспокоюють вони мене, закочуючи очі.
А тоді Сіндре промовляє, дуже тихо: «Keep on dreaming».
Коли я сідаю за парту в музичному класі, від мого внутрішнього альфа-самця не залишається ні сліду. Лише хлопчисько в тісній шапочці з другом-невдахою та уявною коханою.
І з пісюном на чолі…
— Сьогодні ми закінчуємо тему «Музика в кіно», — оголошує Пер. — На сьогоднішньому спареному уроці ми подивимося повний фільм.
Неважко було здогадатися, якщо вже Пер прикотив у клас доісторичний телевізор.
— «Зоряні війни»! — повідомляє він, сяючи на все обличчя, мов хлопчик. — Насолоджуйтеся!
Враз його погляд торкається мене. Надто уважний.
— Антоне, можеш мені допомогти? — питає він несподівано, киваючи, щоб я підійшов. — А Нільс хай вимкне світло.
Клас відразу шелестить негучними голосами, і настрій такий розслаблений, наче в нас не урок попереду, а півторагодинна перерва. Я підходжу до вчительського столу, запитально дивлюся на Пера. Він манить рукою підійти ще ближче й нахиляється до мене.
— На уроках не дозволено бути в шапці, — стиха каже він. — Уте тобі не казала?
Не дозволено? Я не відразу усвідомлюю усю серйозність ситуації. Потім витріщаю очі. Часто моргаю, як джміль крильцями, а в голові стинаються розпачливі, істеричні думки: як, заради всього святого, пояснити Перові, чому шапка для мене ЖИТТЄВО ВАЖЛИВА?