Выбрать главу

— То ти й далі вважаєш, що виживати повинні лише найсильніші?

— Ясно!

Сіндре шкіриться і грає м’язами — надто довго й надто переграє. Уте не зводить з нього погляду. З її мовчання усі в класі враз розуміють, яку дурницю впоров Сіндре.

— Мій дідусь жив у Берліні, — нарешті озивається Уте. — Він загинув у концтаборі, бо закохався у хлопця.

У класі западає мертва тиша. Навіть Вікторія з Ніною більше пороззявляли очі, ніж роти.

— Він не був найсильнішим, — веде далі Уте. — Але теж заслуговував на життя.

Останнє речення вона промовляє з притиском на кожному слові. А тоді повертається до свого столу. І хоч Уте обернулася до нас спиною, ніхто не наважується навіть перезирнутися між собою. Відчуття, ніби ми ВСІ винуваті.

— Та я не аж ТАК серйозно, — бурмоче Сіндре в парту, ніби вріс у неї щонайменше на двадцять сантиметрів. 
 

Цього разу на уроці тихіше, ніж будь-коли. Я читаю про життя птахів і ніяк не можу позбутися судоми в горлі.

«Перелітні птахи часто летять ключем, щоб зменшити опір повітря».

Я дивлюся у вікно, уявляючи собі пташиний клин, синє небо й легенький вітерець в обличчя.

Мабуть, гарно бути птахом у зграї. Бо зараз опір у моєму житті стає непомірним. Якби було можливо, я б залюбки записався у пташине царство й летів услід за вожаком.

Ліпше про таке й не мріяти…

— ДАМА? ТИ ДУРИШ!

Перерва. Сіндре й Карл обступили мене з обох боків і знову стали крутими хлопцями.

— СЕРЙОЗНО?! — допитується Сіндре.

— Jepp!

Настрій значно поліпшився, ось-ось у мені прокинеться альфа-самець. І хоч моя голова схожа на яйце, я раптом помічаю, як широко, самовпевнено розставляю вбоки носаки. Починаю, без сумніву, займати домінантну позицію.

— А хто вона? — ніяк не заспокоїться Карл.

— Це — таємниця, — повторюю я, розвертаючи носаки ще більше вбоки.

Сіндре непорозуміло дивиться на мене.

— Який сенс у таємничій дамі серця?

— Нам… так більше подобається, — стулюю я носаки докупи.

— Ге? — Карл сміється. — Ти її соромишся чи що?

— Ні! — вигукую я.

Сіндре теж сміється, ще голосніше за Карла.

— Може, це — Калоріна?!

Я теж намагаюся сміятися разом з ними, енергійно хитаючи головою.

— Та ясно! Калоріна! — Карл гупає мене в плече. — Антонові подобаються товсті дівчата, ми ж бачили в мандрівці!

Дивакуватий гумор Вищої ліги! Чи хлопці серйозно? Я видушую з себе сміх.

Тоді вони раптом замовкають, а Сіндре лукаво поглядає на мене.

— А може, кохана засекречена, бо ВОНА про це нічого не знає?

— Ти про що? — мій сміх уривається. — Думаєте, я маю дівчину, а вона про це не знає?

Карл знову сміється.

— Багато хто має уявних друзів, то чом би й ні!

Сіндре плескає мене по спині.

— Уявна кохана ліпша, ніж жодної…

Рештки усмішки зникають з мого обличчя.

— Вона справжня! Це правда! — викрикую я.

— Та ясно, — насмішкувато шкіриться Сіндре.

— Та звісно! — шкіриться Карл.

— Я не обманюю! — раптом мій голос звучить НАДТО розпачливо, ніби ось-ось зірветься.

Сіндре з Карлом переглядаються між собою.

— ОК! ОК! — заспокоюють вони мене, закочуючи очі.

А тоді Сіндре промовляє, дуже тихо: «Keep on dreaming».

Коли я сідаю за парту в музичному класі, від мого внутрішнього альфа-самця не залишається ні сліду. Лише хлопчисько в тісній шапочці з другом-невдахою та уявною коханою.

І з пісюном на чолі…

— Сьогодні ми закінчуємо тему «Музика в кіно», — оголошує Пер. — На сьогоднішньому спареному уроці ми подивимося повний фільм.

Неважко було здогадатися, якщо вже Пер прикотив у клас доісторичний телевізор.

— «Зоряні війни»! — повідомляє він, сяючи на все обличчя, мов хлопчик. — Насолоджуйтеся!

Враз його погляд торкається мене. Надто уважний.

— Антоне, можеш мені допомогти? — питає він несподівано, киваючи, щоб я підійшов. — А Нільс хай вимкне світло.

Клас відразу шелестить негучними голосами, і настрій такий розслаблений, наче в нас не урок попереду, а півторагодинна перерва. Я підходжу до вчительського столу, запитально дивлюся на Пера. Він манить рукою підійти ще ближче й нахиляється до мене.

— На уроках не дозволено бути в шапці, — стиха каже він. — Уте тобі не казала?

Не дозволено? Я не відразу усвідомлюю усю серйозність ситуації. Потім витріщаю очі. Часто моргаю, як джміль крильцями, а в голові стинаються розпачливі, істеричні думки: як, заради всього святого, пояснити Перові, чому шапка для мене ЖИТТЄВО ВАЖЛИВА?