— У мене… особлива потреба, — бовкаю я.
Пер здивовано міряє мене поглядом.
— Он як?
Я дивлюся на нього майже благально.
— Наскільки… особлива? — допитується Пер.
— Надзвичайно особлива, — кажу, панічно добираючи вичерпне пояснення, тоді нахиляюся і шепочу: — У мене почало вилазити волосся…
Пер здіймає догори брови.
— Це… спадкове, — поспішно додаю я. — Ми… в родині схильні до раннього старіння.
— Старіння?
Ой, лишенько, Антоне. Ти ж наймолодший у класі!
Не знати звідки беруться думки про бабусю, татову маму. Бо ж треба таки переконати вчителя.
— Найгірша біда в родині — артрит, — ляпаю я. — І тазостегновий суглоб.
— Тазостегновий?
Я киваю.
— Так, уже починає даватися взнаки…
Тоді Пер схиляє голову набік, дивиться на мою шапочку й каже:
— То відтепер робиш ставку на… шапку?
Я кахикаю, киваю.
— Так, ставлю на неї…
Пер довго не зводить з мене погляду, аж кутики губ не витримують, заламуються в усмішці. Тоді він нахиляється ще ближче й шепоче:
— На твоєму місці я натягнув би її трохи нижче на чоло.
Що?! Я недовірливо витріщаюся на нього. Торкаюся чола й відразу все розумію. Пер має рацію. Край шапки надто високо підсунувся угору.
Від викиду адреналіну серце підстрибнуло аж до горла, я рвучко натягую нижче шапку й вдячно дивлюся на вчителя.
Порочний Пер врятував мене. Удруге.
— Природний відбір? — питає він.
Мені нелегко відповісти. Якщо так триватиме й далі, я помру від стресу, ще й чотирнадцяти не досягнувши.
Удома в Іне, у підвальчику, я стягаю з голови шапку.
— Глянь! Тільки ж нікому не кажи!
Іне ошелешено дивиться на малюнок на моєму чолі.
— Навіщо ти собі це намалював?
Ну, от що вона собі думає, та Іне? Що мені ТРИ рочки?
І я розповідаю їй всю історію. Про вступний іспит Уле, про вуса й пісюни й ілюстровані журнали, про Ґейра в зелених штанах, який обмалював мені чоло замість взяти гроші. Я ще згустив барви, змалювавши свою самопожертву заради Уле, бо щиро вірив, що саме це сподобається Іне.
Але ж ні… Іне не хвалить мене. Навіть ні словом не підтримала мене, не обурилася, який же той Ґейр падлюка. І зовсім не поривається допомогти мені відмити мальовидло на чолі.
Каже лише одну фразу, коли закінчую розповідь:
— Чому ти, скажи на ласку, водишся з тими хлопцями?
— Ну, воджуся, то й воджуся… — мені не подобається запитання. — Не я, а вони першими почали водитися зі мною.
І це, власне кажучи, правда.
Але Іне поволі хитає головою.
— Ті хлопці не такі круті, як ти собі думаєш. Давно мав би вже збагнути!
Насправді я давно збагнув дуже навіть багато. Але не думаю, що Іне зрозуміє. Бо йдеться не лише про крутизну. Йдеться про життя в зграї і все таке інше.
І все ж мені раптом здалося, що Іне знає те, чого НЕ знаю я.
— Що ти маєш на увазі? — питаю я.
Іне закушує губу, глибоко вдихає і довго мовчить. Зрештою видихає:
— Хай там як, ти повинен був не допустити, щоб вони так ставилися до Уле.
Її мобільний дзенькає, і вона на якийсь час відволікається на телефон. Я ж тихо сиджу біля неї на канапі. Думаю про те, що Уле хворий, а до кіно ще три години. І про те, що є одна ще важливіша справа, яку я конче хочу обговорити з Іне.
— Послухай, — озиваюся за доволі тривалий час. — Мені от цікаво…
Іне підводить голову від телефона.
— Що?
Я присуваюся ближче. Відчуваю, як пахне яблуком її волосся, і мимоволі вдихаю глибше той запах. Іне, моя кохана… Яку Сіндре вважає стильною.
Дзелень. Нова смс-ка. Іне знову поринає в мобільний, набирає текст. Щось дуже довгий текст.
— Ну… про нас обох… — я говорю голосніше.
Іне знову відривається від мобільного, але погляд зраджує, що думками вона далеко. Ще один «дзелень».
Я кахикаю, продираю захрипле горло й починаю говорити, хоч вона й не дивиться на мене.
— Мені б хотілося, щоб стосунки між нами обома вже не були таємницею.
Іне уриває набирання тексту на півслові.
— Між нами обома?
— Так!
Мені враз дуже захотілося, щоб це була така мить, коли ми глибоко-глибоко задивимося в очі одне одному… чи щось таке… Щоб сталося щось магічне!
Але ж ні… Дзелень!
Я не стримую зітхання.
— З ким ти переписуєшся? — намагаюся не виказати роздратування.