— З Мартіном.
Ніякої магії миті…
— З Мартіном? Тобі треба переписуватися з ним саме ЗАРАЗ?
Іне дивиться на мене.
— Так, — коротко відповідає вона.
— Чому?
— Бо це важливо.
— Важливіше, ніж… МИ?
У моєму голосі несподівано проривається злість. Бо я тут сиджу, випитую, чи ми насправді закохані… наче освідчуюся.
— Так, — очі Іне темніють. — Важливіше, ніж ми.
Западає довга мовчанка. Мені аж язик свербить сказати щось крижане й колюче, підхопитися на ноги й рішуче потупотіти сходами нагору, геть з Іненого підвальчика.
Але мені потрібна відповідь. Потрібні слова: «Так, ми можемо більше не ховатися!». Перш ніж я піду в кіно. Перш ніж Іне поцілує Мартіна і стане натомість його коханою.
Тому знову запитую тоненьким смиренним голосом:
— То ми далі таємні закохані… чи ні?
Іне підводить на мене очі, дивиться так, як лише вона вміє.
— Це аж НАСТІЛЬКИ важливо для твого іміджу — мати кохану?
Я відразу розумію: наше кохання й надалі залишиться таємницею. Навіть, мабуть, для нас самих.
Я йду нагору. Але не карбую впевнено крок. Ще й боляче вдаряюся великим пальцем до верхньої сходинки.
НЕДОЛІКИ БАГЕТА
Вечір, кіно. Фільм обирали Карл та Сіндре. Але я ніяк не можу зосередитися. Може, через те, що надто багато чогось іншого мушу обдумати, а може, через надто тісну шапку, під якою плавляться усі клітини мозку.
Доки в темному кінозалі фільм мерехтить десь повз мене, я знову повертаюся думками до тварин, котрі живуть зграями. Бджоли й терміти, птахи й вовки. З-перед очей ніяк не зникає картинка з бібліотечної книжки: антилопа гну в пащі лева.
Бо, з одного боку, я й сам живу, певним чином, у лев’ячій зграї, де всім у цій савані заправляють Карл та Сіндре. А з іншого боку, почуваюся отією гну в пащі лева. Вона впіймалася, і виходу немає, окрім як дриґати ногами. Леви її здолали.
Дорогою додому ми скорочуємо шлях через торговий центр. Нікуди не спішимо, заглядаємо у вітрини крамниць, доїдаємо солодощі.
Та є одна крамниця, вітрину якої ми розглядаємо здалеку. З таких народ здебільшого хихоче й обходить боком.
— Саме для Порочного Пера! — пирхає Сіндре.
«Маленькі помічники Амура» — називається бутік. У вітрині, під світляними літерами, висять трусики-стрінґи з леопардовим візерунком. (Не знаю, хто такий Амур, і однаково не розумію, чим йому можуть допомогти стрінґи!)
Крамниця поруч цілком звичайна — ювелірна. На вітрині — величезне фото закоханої пари й двох обручок за 6000 крон, над ним — напис: «Разом на все життя».
«Разом на все життя», — думаю я і зітхаю. Не судилося мені зазнати такого кохання.
Зате зазнаю чогось зовсім іншого.
Хто це стоїть просто перед ювелірною крамницею, з багетом під пахвою і в БЕРЕТІ на голові?!
Тато! Майже смертельна доза адреналіну випорскується у мою кров. З пульсом не менше 300 ударів за хвилину я перелякано розглядаюся навсібіч. Тато нізащо не повинен мене побачити! Чи, правильніше, Карл і Сіндре нізащо не повинні побачити його. Не маю жодного бажання ще раз видавати свого тата за Б’ярне Мортена Еллефсрюда.
Я блискавично ховаюся за якусь колону.
Звісно, це виявляється найпровальнішою стратегією у світі. Бо одна справа, що мене не бачить тато, а зовсім інша, що мене не бачить Сіндре. Він здивовано роззирається і доволі голосно кличе:
— Антоне?
Якщо якесь ім’я змусило б тата обернутися, то саме ім’я його сина. Від цього ні за якою колоною не сховаєшся.
— Антоне? — каже й собі тато — у береті, з багетом під пахвою і… кінським хвостиком.
Звичайно, я міг би погладити його по голові й сказати: «Привіт, Б’ярне Мортене!». Але з двох зол вибираю те, що прудкіше: мчу галереєю торгового центру, аж два останні льодяники підстрибують у пакеті.
— Антоне! — чується дорослий голос услід.
— Антоне! — додається до нього дитячий.
Озирнувшись на бігу, бачу трьох людей, котрі женуться за мною. Карл і Сіндре, на щастя, попереду. Позаду біжить дивний чоловік у береті, розмахуючи багетом. Численні відвідувачі обертаються на нього.
Я стрілою завертаю за кут і заскакую в перший-ліпший туалет, відразу в кабінку. Сиджу напочіпки на покришці унітаза, хекаю, мов шалений, і дуже уповаю на те, що тато не встиг побачити, куди я сховався.
А ще дуже сподіваюся, що всі троє переслідувачів — тато, Сіндре й Карл — не увірвуться у туалет одночасно. Бо що тоді робити?!