Я навіть дихати боюся. Навіть не наважуюся відчепити від підошви гидкий туалетний папір. Сиджу на унітазі, як до смерті перелякана курка, хвилини спливають нестерпно довго, наче на уроці математики, коли ми вчили дроби.
На щастя, ніхто не вбігає в туалет. Потроху я заспокоююся, дихання вирівнюється. Я обережно відчиняю кабінку, рушаю до умивальника і чолом до чола стикаюся з… жінкою.
Умить до мене доходить: я в жіночому туалеті!
Вилітаю з дверей на галерею і знову стикаюся чолом до чола. З Карлом та Сіндре.
Обидва страшенно схвильовані. Сіндре ще не відхекався.
— От дідько! — сопе він. — Той Б’ярне Мортен якийсь божевільний! Ганятися за людьми з багетом!
Я неуважно киваю, бо для мене зараз важливо лише одне.
— Де він? — питаю, лякливо озираючись.
Але Карл заспокійливо плескає мене по плечі, показує у вікно на автостоянку.
— Нема! Сів у авто й поїхав!
Я полегшено зітхаю. Сіндре хитає головою.
— Таким дурнуватим треба заборонити сідати за кермо. Як гадаєш, він небезпечний?
Я мовчу.
Замість мене відповідає Карл, з притиском:
— Гарантовано!
Сіндре серйозно дивиться на мене.
— Більше ніколи не давай йому багета!
Удома я почуваюся ніяково. Тато стоїть біля мийки, миє каструлі. Мені закортіло підійти до нього й сказати, який він чудовий тато, лише волосся носить задовге. Але я не знаю, з чого почати.
Зате знає тато. Він обертається від мийки з щіткою в руці й каже:
— Гадаю, нам треба поговорити, — і додає: — Доки Анни немає удома.
Ага… Цього можна було сподіватися. Лише не розумію, до чого тут Анна.
Ми йдемо до вітальні. Тато сідає у фотель, я — на канапу.
— Ти… був однозначно приголомшений, побачивши мене… перед ювелірною крамницею… — починає тато. — І перед вітриною з… обручками.
— Е-е… так…
Хоча «приголомшений» — не те слово. Скоріш наляканий до нестями.
Тато прокашлюється.
— Треба було поговорити з тобою про це раніше, але…
Звісно, треба було, думаю я. Ще того дня, коли я перед школою погладив його по голові, а потім сказав, що ми з хлопцями закладалися. Він, без сумніву, здогадався, що я брешу.
— Для нас з Анною дуже важливо, щоб ти… — тато на мить замовкає. — Ти, звичайно, розумієш, що я хочу сказати?
— Мабуть, так…
Тато ж хоче знати, чому я від нього ховаюся і тицяю йому в руки канапку. Але далі не розумію, при чім тут Анна.
— От і добре, — полегшено зітхає тато. — То… доки не прийшла Анна… Що ти про це думаєш?
Я затамовую подих. Тепер треба пояснити татові, чому я не хочу, щоб він вирізнявся на тлі решти людей. Що я маю крутих друзів, які насміхаються з будь-якої інакшості. Наприклад, з беретів чи кінських хвостиків.
— Це нелегко… — промовляю я.
На татовому обличчі вимальовується тривога. Він знову прокашлюється.
— Нелегко… Тобто… трохи несподівано?
— Я лише хотів сказати… що іноді почуваюся невпевнено. Ну, розумієш, оце входження… у зграю.
— Зграя, ага… Так, завжди тривожно, коли… новачки входять у зграю.
Я киваю.
— Бо зграя повинна прийняти новенького.
Тато дивиться на мене дуже серйозно.
— Це правда, — погоджується він, наморщивши чоло. — Але… поява нового члена… е-е… може змінити… або поліпшити зграю, як думаєш? — і додає: — Анні би сподобалося.
Щось тато забагато говорить про Анну, як на мене.
Та все ж я вирішую розповісти все, як є. Що насамперед йдеться про його зачіску.
— Може, електрична бритва стане в пригоді? — обережно торкаюсь я дражливої теми.
Тато нараз витріщає очі.
— Бритва… зовсім не цього я очікував!
Я уже й не знаю, що казати. Тато — теж, як видно з його реакції. Зрештою він наважується.
— То ти… вважаєш, що треба поголитися?
— Трішки… Спереду менше, — кажу я, маючи на увазі кінський хвостик. — Більше ззаду.
Раптом я відчуваю неймовірне полегшення. Нарешті Б’ярне Мортен забереться геть з мого життя.
Однак тато чомусь дуже дивно дивиться на мене…
СОЛОДОЩІ Й БОЖЕВІЛЬНІ ДАМИ
У неділю я іду до Уле. Малюнок на чолі зник (мабуть, я його випітнів), а Уле видужав. Я беру з собою фільм і пакетик таких «гумових» кислуватих желейок, їх Уле дуже любить.
— А я думав, ми тренуватимемося, — здивовано дивиться на пакетик Уле.