Я ж разом із заучками лаштую лаштунки. Випилюємо і збиваємо докупи чотирикутний ящик, який має слугувати автомобілем. Ми з Нільсом саме фарбуємо його в червоний колір, коли до нас підходить Пер.
— Хочете подивитися на репетицію, доки підсихає перший шар фарби? — приязно запитує він.
Я відмовляюся, а Нільс погоджується. А що Нільс стоїть ближче до Пера й має гучніший за мене голос, то Пер не чує моєї відмови, і вже за кілька хвилин ми сидимо на холодних пластмасових стільцях у спортивному залі.
«Актори» саме відпрацьовують найперший акт, я добре пригадую його з фільму. Гурт дівчат стоїть на одному краю сцени, гурт хлопців — на протилежному. Та, що Сенді, саме приходить у нову школу.
— Що ти робила влітку?
Дівчина, яка запитує, дивиться не на Іне, а на вчителя, а той, слухаючи, жує жуйку.
Іне замріяно дивиться у зал.
— Зустріла одного хлопця, — відповідає вона.
«Актори» з компанії Денні в шкіряних куртках ще гірше грають, хоч і не жують жуйку. Бо Сіндре просто кудись шкіриться, а Карл позіхає і водночас поправляє свою зачіску.
— Я зустрів дівчину, — промовляє Денні, тобто МАРТІН.
Його слова падають мені десь на дно живота, оминаючи мозок. Бо дівчина, яку він зустрів, — Іне. Моя Іне.
Звучить пісня.
— «Summer loving had me a blast», — співає Мартін до хлопців.
— «Summer loving happened so fast», — співає Іне своїм новим подружкам.
Слова, власне кажучи, солодкі, мов сироп, але я слухаю з роззявленим ротом. Бо одна справа — Іне, яка вміє чудово грати, співати й танцювати. І зовсім інша справа — Мартін, зведений брат Іне, на вигляд мов грецький бог, у якого ще й не починалося ламання голосу і який співає.
Мене, попри мою волю, раптом обсипає «гусячою шкірою». Бо Мартін не просто добре грає. Він грає фантастично. Наче справжня кіно- або поп-зірка.
Найгірше з усього: він так само чудово танцює. Невимушено, іскорки в очах і в тілі… до самих кінчиків пальців. Та ще й уникає отих прибацаних рухів Денні з фільму.
Мені стискає горло. Я не відриваю очей від Мартіна, дивлюся, як він танцює і співає, водно дошукуюся щонайменшої помилки, з якої міг би потішитися, але не знаходжу.
Мартін досконалий! Він такий досконалий, що хай би його дідько вхопив!
Фінал пісні просто катастрофічний для мене. Денні й Сенді враз ніби помічають одне одного і біжать через всю сцену з розпростертими обіймами.
— Денні! — вигукує Іне.
— Сенді! — скрикує Мартін.
— Мені треба в туалет, — кажу я Нільсові й Перові й рвучко підхоплююся зі стільця.
Того вечора я переписуюся з Іне смс-ками.
«Я ще тобі подобаюся?» — пишу я.
«Так».
«А Мартін тобі подобається більше?»
Іне на це не відповідає. Минає чимало часу, і від неї таки приходить відповідь.
«Йому дуже нелегко».
Нелегко? Хіба може бути важко людині, яка настільки ДОСКОНАЛА? Хіба важко може бути людині, котра що другий тиждень живе з Іне в одному домі?
Мені хочеться заплакати. Бо таке вона мала б сказати про мене.
Це МЕНІ нелегко…
ТАКІ ЗАКОНИ ПРИРОДИ
Надворі дедалі більше заходить осінь. І в повітря, і в дерева — повсюди.
Одного дня на початку жовтня мені телефонує Сіґне.
— Гадаю, уже час, — без жодних пояснень каже вона. — Скажімо, о третій?
Отже, час настав. Я телефоную Іне.
— Птахам пора летіти на південь, — кажу їй.
Коли ми приходимо, Сіґне вже чекає на нас у пальті й дивному капелюшку. Я зношу вниз ходунці, а Іне — картонну пачку з пташенятами. Ми мовчимо й почуваємося дуже урочисто — усі троє.
Дивовижно: я завжди розумів, що цей момент настане, і водночас відчував, що до нього ще дуже далеко. Дивовижно, що він настав ось ЗАРАЗ.
Перед нашою багатоповерхівкою Іне ставить пачку на лавку й знімає з неї решітку.
— Щасливої мандрівки в теплі краї! — бажає вона пташкам — зовсім тихенько.
Ми поволі відходимо від пачки.
Пташенята відразу розуміють. Розуміють, що над ними небо. Не біла стеля ванної, а справжнє велике синє небо, у яке можна злетіти.
Одне за одним вони покидають пачку. Одне за одним здіймаються вище й вище, ніби літали все своє життя. Вони радісно цвіркочуть, мовби співають оду життю.
Ми довго стоїмо, задерши голови, аж починає боліти шия, а Сіґне доводиться сісти на лавку. Пташки кружляють над нами ген далеко вгорі. Це МИ врятували їм життя! Він цієї думки мені аж мурашки бігають по спині.