Ми тішимося, доки нам не спадає на думку їх порахувати. Нарахували п’ятьох…
Повітря у моїх легенях мовби застигло. Я переводжу погляд на пачку й спершу його не бачу.
— Онде! — вигукує Іне.
Я веду очима за її поглядом. І теж бачу… Шосте пташеня зовсім сховане за пачкою.
Воно вибралося з гнізда й тепер чеберяє до краю лавки, схиливши набік голівку, як усі пташки, коли хочуть подивитися униз. На краю зупиняється, розгойдується, тріпоче крильцями, але не злітає.
Я відразу здогадуюся: це те пташеня, яке з самого початку відбилося від гурту.
Ми стоїмо, завмерши. Майже не дихаємо. Ніби найменший порух позбавить нас надії.
А тоді… Стається диво! Пташеня енергійно тріпотить крилами. Злітає над лавкою.
Ми затамовуємо подих — Іне, Сіґне і я. Так, воно летить! Але частіше махає крильцями, ніж решта. Так, наче повітря чинить йому опір.
Ти мусиш, думаю я. Я майже благаю. Тобі вдасться!
Але як допомогти пташеняті силою думки? Як можу Я допомогти йому полетіти?
Шосте пташеня падає на землю, під лавку. Лежить і тремтить.
Іне підбирає його. Довго тримає в долонях, а потім обережно кладе знову в пачку.
— Вони його покинули, — промовляє вона зі сльозами на очах.
Сіґне обіймає Іне за плечі.
— Такі закони природи, — мовить вона.
Не зронивши ні слова, ми відносимо пачку до помешкання Сіґне.
Сіґне теж мовчить, але пригощає нас соком та печивом.
СВІТ ЖОРСТОКИЙ
Скоро доведеться вже піддягати теплі рейтузи під штани. Ми стоїмо на баскетбольному майданчику перед школою. Карл, Сіндре і я втягуємо шиї, ховаючи обличчя в коміри курток. На долоні натягуємо рукави, бо ніхто з нас ще не носить рукавиць. Так завжди роблять круті хлопці… Такі, як ми!
— Як справи з вигаданою дамою серця? — хихоче Сіндре.
Багато чого доводиться терпіти, якщо хочеш, щоб тебе вважали крутим, і я це добре знаю.
— Вона СПРАВЖНЯ, — з притиском і водночас приязно кажу я, намагаючись продемонструвати, що вмію толерувати підколки, і, про всяк випадок, ще й недбало спльовую.
— Та звичайно! — сміється Карл.
— Та ясно! — вторує йому Сіндре з лукавими іскорками й жартома боксує мене в плече. — Фантазії іноді бувають дуже живі. То твоїми друзями в молодшій школі… ану-ану… були уявна кохана й невдаха?
Іне й Уле. Це про них він говорить. Моя Іне й Уле, який потребує мене.
Однак не це змушує мене ще глибше пірнути в комір куртки. У його тоні з’являються нові нотки. Щось таке, чого я не можу намацати. І воно стосується МЕНЕ.
Карл шкіриться на всю губу, Сіндре знову боксує мене в плече, цього разу доволі боляче, і я не знаю, що відповісти. А треба рятувати ситуацію — зараз, як ніколи раніше. Сіндре й Карл нізащо НЕ повинні розпізнати, ким я є насправді: гну серед левів.
На щастя, інше відволікає їхню увагу. Повз нас проходить Мартін. Кінозірка Мартін з тугими біцепсами й білими зубами.
Спершу він чимчикує цілком спокійно, поринувши, вочевидь, у свої думки. Та, щойно помітивши Карла й Сіндре, пришвидшує крок у протилежному напрямку.
— Галльо, пупсику! — кричить йому навздогін Карл.
Я бачу, як смикнулися плечі Мартіна. Він ще більше наддає ходи. Не озирається.
Зате озираюсь я. Витріщаюся на Карла й Сіндре.
Пупсик? Чому вони звертаються до Мартіна, як до дівчинки?
Сіндре голосно сміється.
— Лишень не кажи, що це він — твоє таємне кохання! — і втретє гупає мене кулаком у плече.
МАРТІН? МОЄ КОХАННЯ? Від удару болить плече, забиває подих.
— Фацет надто вже жіночний, — каже Сіндре до Карла. — Отакий…
І Сіндре манірно вигойдує руками й вихляє стегнами.
З нього поганий актор, і він анітрохи не схожий на Мартіна.
І все ж я сміюся. Голосно й настрашено. Надто довго. Услід за Сіндре теж надмірно вигойдую руками.
Раптом нізвідки з’являється Іне. Я не бачив, як вона підійшла. Зупиняється за метр від мене. Темні вії, блискуче волосся наче сяє. І дивиться лише на мене.
Я ще більше лякаюся. Досі злий на Карла й Сіндре, що вони мені не вірять.
І зважуюся на свій найбільший шанс у житті.
— ОСЬ моя кохана! — кричу я до Карла і Сіндре. — Правда ж, Іне?
Усе навколо завмирає. Мовби весь світ сфокусувався на мені й Іне.