А вона навіть не ворухнеться. Навіть не кліпає очима. Далі впивається у мене поглядом своїх почорнілих очей, довго мовчить, перш ніж озватися.
— Уявлення не маю, про що ти кажеш…
А тоді наздоганяє Мартіна й бере його за руку.
— Ось мій коханий!
Спершу я нічого не розумію. Я дивлюся й дивлюся на Мартіна з Іне, мій мозок поволі темніє, як згасаючий монітор комп’ютера. Я вдихаю і видихаю повітря з тіла, яке стає мені чужим. Яке не є Антоном.
А тоді наче весь світ гатить мене кулаком у живіт. І наче пробиває діру в діафрагмі.
Я біжу додому, хоча ми ще маємо урок математики. По опалому листі й замерзлих калюжах, які хрумтять кригою під ногами. Повз дім Іне з її підвальчиком, повз лавку, де ми відпустили у вирій ластів’ят.
Біжу просто до нашого будинку, вбігаю в помешкання і замикаюся на ключ у своїй кімнаті, хоча вдома нікого й немає. Падаю на ліжко й ридаю, як мале дитя.
Бо в мене більше немає коханої. Бо решту життя я проживу без зграї, бо природний відбір для крутих хлопців, а не для таких, як я.
Бо світ такий жорстокий…
За кілька годин Іне присилає мені смс-ку.
«Мартін відмовився від ролі. Твої круті друзі надіслали йому бридкі смс-ки. Аж п’ятдесят! Просто, щоб ти знав.
P.S. Я пообіцяла йому нічого тобі не казати».
Я знову ридаю.
Плачу так довго, що вже й не пам’ятаю чому.
Мабуть, тому, що я негідник…
ПАН ГАНСЕН
Коли вранці — уроки, до речі, вже давно почалися — я встаю з ліжка, удома лише Анна.
Я скаржуся на живіт. Анна співчутливо дивиться на мене.
— Чаю?
Я не люблю чай. Але цього разу він видається чимось добрим і затишним. Анна смажить тости, намащує помаранчевим мармеладом.
— То… як життя у савані? — усміхається вона.
Я відкушую шматочок тоста, довго жую.
— Трохи… важке, — нарешті відповідаю я, умить відчуваю, як до горла знову підкочується плач, і щосили намагаюся заковтнути його назад.
— Знайомо, — киває Анна, теж довго жує. — Коли я перейшла до старшої школи, весь час хотіла подружитися з крутими дівчатами.
Я підвів очі.
— І як? Вдалося?
Анна сміється.
— Вони вважали, що я більше схожа на хлопчака. Навіть надмірний макіяж не допоміг! Прозивали мене паном Гансеном.
Я не стримався, теж розсміявся. Хоча в прозиванці не було нічого смішного. Хай навіть Анні й бракує трохи жіночності.
— Але знаєш, згодом усе поступово налагодилося.
— Як? — похмурнію я.
— Бач, я думала, що мені треба стати іншою, ніж я є насправді, щоб мене прийняли в товариство крутих… Змінити свою суть, так би мовити…
Я киваю.
— Але то була марна затія… Лише стресу додалося.
Так, я її розумію. Ліпше, ніж будь-хто в світі. Я знаю до нанометра, який це стрес — бути крутим.
— Натомість я подружилася з іншою компанією. Там було багато не цілком звичних дітей, але я могла почуватися серед них самою собою. Я досі приятелюю з тими людьми, — усміхнулася Анна.
Я відпиваю ковток теплого чаю.
— І що?
— Що — що?
— Ви зрештою стали крутими?
— Крутими? — Анна сміється. — Ніколи! Розказати тобі одну таємницю? Двоє з моєї компанії були справжніми математиками-заучками. Тепер вони шефи однієї великої фірми, а багато крутих дівчат працюють на них. Класно, правда?
ТІ, ЩО НЕ ЛІТАЮТЬ
Настав листопад. Темно ранками, темно по обіді. На берізці перед нашою багатоповерхівкою висять лише три жовті листочки.
Я щодня ходжу в школу. Разом з Уле. Туди й назад. Але на перервах відсиджуюся або в туалеті, або в бібліотеці. І вдома здебільшого сиджу в своїй кімнаті. Дивлюся на ютубі прибацані відео людей, котрі калічаться на трамплінах або збивають у блендерах усякі дивні продукти.
Іноді до мене навідується тато, питає, чи не варто б увімкнути світло, але я не розумію, навіщо це здалося. Світло зайве, як на мене.
Навчання стало ще нуднішим. За останні тижні навчився лише одного, чим задоволений: пришив швейною машинкою на сценічну завісу зображення футбольного м’яча й оторочив його швом «зиґзаґ».
Так далеко від свого внутрішнього альфа-самця я ще ніколи не був.
З Уле все зовсім інакше. Він далі шиє свого слона. Першому він випадково відрізав хобот, коли витинав з тканини, довелося шити нового з іншої тканини. Він трохи боїться швейної машинки, тому робота й посувається так повільно.