Що ж до мене, то я почав боятися майже всього. Що несподівано можу наткнутися в шкільних коридорах на Іне з Мартіном і не буду готовий до зустрічі. Що Кароліна, дивлячись на мене, думатиме про «діжку». Що Карл та Сіндре вголос насміхатимуться з моїх уявних коханих.
Тому й скрадаюся потайки між класом і туалетом, почуваючись цілковитою нікчемою.
Хоч ми й не ходимо в один клас, виминути Іне неможливо. Я ж робітник сцени, і тепер, коли день вистави наближається, постійно присутній на репетиціях. Переношу реквізити, пересуваю столи й стільці. Дивлюся на Іне, яка танцює, на Іне, яка всміхається, на Іне, яка, як завжди, зав’язує волосся у кінський хвіст.
Та найгірше усе ж знати, що від неї солодко й свіжо пахне шампунем, що її долоня завжди тепла.
І що вже ніколи не буде так, як колись
Сьогодні репетиція майже кінцівки мюзиклу. І пісні «You are the one that I want».
Пісенька така ж дурненька, як і весь мюзикл. Від того, що Денні — після того, як від ролі відмовився Мартін, — грає дівчина, вистава ліпшою аж ніяк не стала.
(Дивно, що Мартін ходить невеселий. У нього ж є Іне! А він уникає спілкування, так само, як я.)
У двох останніх актах усі мають вийти на сцену. Крім частини рожевих леді, яких надто багато.
Бо це — гепі-енд! Денні стає чемнішим, а Сенді — навпаки, і вони раптом наче вирівнюються і все ж пасують одне одному.
Я з іншими робітниками сцени стою під стіною, дивлюся, як танцюристи виходять на сцену.
— І — гоп! — вигукує учителька фізкультури, плескаючи долонями в такт музиці.
Наша фізкультурниця важить, певно, зі сто кілограмів, але командувати — це ж не самій стрибати! Танцюристи один за одним виходять довгими стрибками, мовби розтягуючись у шпагаті. Чимось схожі на антилоп.
Чи точніше, на антилоп гну. Бо більшість рожевих леді заледве відриваються від землі й важко гупають на підлогу сцени.
Останнім стрибає Уле. Зі стрічкою на чолі, у тісних балетних рейтузах на тоненьких ніжках-патичках.
Він теж незграбно стрибає. Брови нахмурені, рухається якось боком, розмахуючи при цьому руками, мов дерев’яними цурпалками. Ноги широко розставлені, але це ані на міліметр не додає йому домінантності. Уле наче намагається злетіти.
У мені булькотить нестримний сміх. Я до болю закушую зсередини щоку, аби не пирснути. Рухи Уле істерично кумедні: кожний його стрибок, кожний викид ноги вперед, кожний рух руками — усе оте його тупцяння між дівчатами на сцені.
Я раптом аж скидаюся від думки: таж публіка вмиратиме від реготу! Усі думатимуть, що Уле так поводиться навмисне. Спеціально намагається викликати сміх, розмахує уявними крилами, а злетіти не може. Як наше шосте ластів’я.
Та найгірше: у залі сидітимуть батьки Уле й ДИВИТИМУТЬСЯ на це!
— Усе гаразд, Уле?
Танцюристи виходять за лаштунки. Це Пер запитує Уле дуже серйозним тоном.
Цікаво, він подумав про те саме, що і я? Що Уле має на сцені надто комічний вигляд. Якщо, звісно, він сам не прагне цієї комічності.
— Ще можна відмовитися. Ти маєш право… — м’яко дивиться йому у вічі Пер.
Але Уле стоїть на своєму.
— Іноді треба кинути виклик навіть самому собі, — мовить він урочистим тоном.
По дорозі додому я кажу Уле:
— Ще є достатньо часу, хтось інший може встигнути вивчити танець… Якщо тобі не хочеться…
Не можу ж я сказати Уле, що йому ТРЕБА негайно відмовитися від своєї участі. Що своєю появою на сцені він зганьбиться на віки! Усі лише про нього й говоритимуть!
Однак Уле заперечно хитає головою.
— Сіндре з Карлом вважають мене крутим! — гордо всміхається він.
Я набираю у легені повітря, хочу пояснити Уле, що Сіндре й Карлові подобається когось ганьбити, що вони брешуть й насміхаються з нього, обмовляють поза очі.
Та Уле мене випереджує.
— Я ще ніколи не був крутим…
ТВАРИНИ, ЯКІ НЕ СТРИБАЮТЬ
У нас урок природознавства. Ми вже давно закінчили вивчати тему про тварин і комах, котрі живуть у стадах, зграях і роях. Усі, окрім Уле, який хворів, коли ми мали презентацію. (Народ досі згадує ту презентацію!)
Тож сьогодні черга Уле розповідати про слонів.
— Прошу, — запрошує Уте його до дошки, і клас затихає.
— Слони — тварини з великим серцем, — починає Уле, обводить поглядом клас і, здається, невимовно пишається цим реченням. — У шістдесят разів, — додає він.
— Що — у шістдесят разів? — обережно запитує Уте.