— У шістдесят разів більше за людське серце.
Уте киває, Уле продовжує.
— Слон — єдина тварина, яка не вміє стрибати.
Хтось тихенько пирскає сміхом. З несподіваних формулювань Уле і зі слонів, уявивши, мабуть, як вони стрибають.
Уле демонструє картинки. Розповідає про те, що ми бачимо. Про слоних і слонів в африканській савані, про слонів, які купаються, і про слонів, які сплять.
Нарешті зупиняється на картинці з великим стадом слонів.
— Слони дуже турботливі, — читає він з аркуша. — Під час міграцій вони беруть слоненят усередину стада — для більшого захисту.
Я прислухаюся. У мені все завмирає. Уперше за цю осінь я завмираю не від ляку, а якось по-доброму. Бо Уле показує нам дуже милу картинку: великих розумних тварин з добрими очима. Які оберігають слабших. Оточують їх з усіх боків.
Ти ба, такі теж існують!
І несподівано думаю: хотів би я бути слоном…
Усі аплодують, коли Уле закінчує презентацію. Уте прокашлюється.
— Хоч ми й почали вже нюву тему, — промовляє вона з відчутним акцентом, — усе ж я хотіла б сказати кілька слів про прюродний відбір.
Мені, звісно, більше кортіло б послухати про миролюбних слонів. З природним відбором покінчено. В усіх сенсах.
— Насамперед в англійському відповіднику терміна «природний відбір» — «survival of the fittest» слово «fittest» зовсім не означає «найсильніший», — Уте обводить поглядом клас. — Він означає «найпристосованіший». Так, ідеться про досягнення мети й виживання, а зовсім не про споживання протеїнових порошків і нарощування біцепсів…
Уте киває на Карла й Сіндре.
— Багато хто з вас неправильно зрозумів Дарвіна.
Я дивлюся то на Уте, то на крутих хлопців і мимоволі усміхаюся собі під ніс.
Вона до чогось веде, думаю я.
— Ми, люди, — соціальні істоти. Нам важко поодинці дати собі раду в житті. Ми, як терміти, здатні на багато чого, коли розподіляємо між собою завдання й обов’язки, — Уте переводить подих. — Отож не через біцепси й фізичні тренування людина змогла полетіти на Місяць. Будувати школи й пожежні станції, виготовляти ліки… Усе це можливе завдяки нашій здатності до співпраці…
Того вечора я сиджу сам у кімнаті. Довго сиджу. Навіть комп’ютер не вмикаю. Просто дивлюся кудись поперед себе й думаю про тварин у зграї. Про вовків і про домінантну альфа-пару.
Та ще більше думаю про тих, хто перебуває у самому низу ієрархії, про тих, кому доводиться, підібгавши хвости, підлизуватися до вожаків.
І раптом на мене накочує злість. Однак не боягузлива злість. Я розпашілий, і сильний, і злий, і це приємно.
Бо хто сказав, що в людській спільноті хтось обов’язково повинен бути зверху, а хтось — знизу? Хто сказав, що Карл та Сіндре — мають бути на вершині, а Уле й Кароліна — на дні?
Чому ніхто не говорить про потребу сильних оберігати слабких? А це значно, значно важливіше.
А ще я злий на себе. Бо дозволив собі цієї осені бути слизьким, як безвольна грудка желе. Яку будь-хто може сформувати собі на догоду.
Не завжди, власне кажучи, можна прослизнути в якесь середовище. Буває, треба обирати.
Я раптом відчув, як мої носаки під столом розставилися вбоки. Якби я був вовком, то міг би й хвіст задерти вгору.
Ні, думаю я, не всі тварини підлизуються до вожаків.
Деякі самостійно створюють свою зграю.
Близько опівночі я пишу смс-ку Іне.
«Знаю, що ти, мабуть, мені не повіриш. Якщо так, я тебе зрозумію. Але маю одну ідею».
Потім відтискаюся від підлоги, скільки стає сили. А потім — ще… Лягаю в ліжко й майже відразу засинаю.
ГОЛОВНИЙ У БОМБОСХОВИЩІ
— Чому ми тут? — питає Кароліна.
Ми в бомбосховищі нашої багатоповерхівки. Довелося довго вмовляти її спуститися сюди. Якби не Нільс та Ейвінн, вона стовідсотково не погодилась би.
З нами ще четверо дівчат з С-класу, окрім Іне й Мартіна. На цих двох я волію не дивитися на той випадок, якщо вони раптом тримаються за руки.
(Я й Уле пробував сюди заманити. Але його, напевно, більше цікавлять рожеві леді. І власна крутизна. Навіть не знаю, що мені з цим вдіяти…)
Разом нас десятеро. Ось саме зараз дев’ятеро стоять переді мною на холодному плетеному з шматяних клаптиків хіднику, погляди в них скептичні.