Я прокашлюю від хрипоти голос.
— Ми тут зібралися, щоб встругнути дещо нечуване!
Я промовляю з таким запалом, якого й сам від себе не сподівався. Ніби якийсь політик, але в доброму сенсі цього слова.
Дев’ятеро переді мною починають поволі відтавати й усміхатися. Навіть пирскати сміхом одне до одного. Та найвище досягнення: вони схвально кивають!
Потім я підключаю мобільний до динаміка.
— Віддаю головування Мартінові! — урочисто оголошую я.
Мої слова, попри те, що я один з невдах-заучок, звучать трохи по-дорослому й дуже пишномовно — сам це чую.
Мартін виходить наперед. Чорний чуб, білі зуби. Сміху в очах більше, ніж я будь-коли за ним помічав.
— Готові? — питає Мартін.
— Що ви там виробляєте у бомбосховищі? — не витримує тато на третій вечір, дивлячись, як я виходжу з помешкання з динаміком у руках.
Йому, мабуть, не менш цікаво, чому я щовечора відтискаюся у своїй кімнаті.
— Таємниця…
Якби я мав кохану, то був би незмірно щасливий. А так просто почуваюся не настільки погано, як раніше.
Тато ж видається дуже вдоволеним. Він посвистує і мугикає собі під ніс, навіть животик у нього намалювався, якщо дивитися на нього в профіль. Дивує лиш одне: він досі не поголився. Ще й без кінця розпитує, як я ставлюся до Анни. Чи я не проти Анниних спагеті й чи не проти, що вони ходять гуляти без мене.
Коли я цього вечора повертаюся додому, тато питає мене про Різдво, хоча до Різдва ще цілий місяць.
Треба пояснити: зазвичай на Різдво ми їздимо на північ, у Трумс. До бабусі, татової мами, і тітки Ґрю, яка напалює грубку так, що в хаті настає п’ятдесятиградусна спекота. І годує нас лютефіском — в’яленою тріскою, коли треба й не треба. З одного боку, там класно, а з іншого — не дуже.
— Ми чудово можемо відсвяткувати Різдво й удома, — кажу я татові. — З Анною, наприклад.
Тато невимовно радіє.
— Справді?
— Звичайно! — впевнено відповідаю я, бо не так давно став тим, хто гуртує навколо себе людей. Принаймні невдах і маминих синочків.
Тато куйовдить мені волосся, усміхається.
— Ти чудовий хлопець, Антоне!
Ага… думаю я собі. Чудовіший, ніж раніше. Бо Кароліна тепер частіше всміхається, а Мартін став шефом у нашому бомбосховищі. А це немало!
Я йду в свою кімнату, виконую десять відтискань від підлоги й чищу зуби.
ЦИЦЬКИ І СТРАХ
Завтра вистава. Ми нарешті повісили завісу. С-клас понашивав на неї усі фігурки, а мій футбольний м’яч пришили аж угорі, де завіса морщиться. Що ж, не всі зусилля у цьому світі винагороджуються.
Група, відповідальна за костюми, працювала вкрай повільно, тому актори лише сьогодні змогли вдягнутися. Тобто вдягнути сценічні костюми.
Карл і Сіндре мають дуже задоволений вигляд, коли виходять з гримерки в чорних шкіряних куртках з прилизаним волоссям. У гардеробі перед дзеркалом щасливо вертяться рожеві леді — у світло-червоних обтислих балетних костюмах і з пір’яними шалями, які називаються «боа».
Ми з Кароліною саме виносимо зі сцени пофарбований у червоний колір дерев’яний автомобіль, коли Уле шкрябає мене з-за завіси.
— Фізкультурниця каже, що вже пізно відмовлятися, — шепоче він мені в самісіньке вухо.
Я обертаюся. І відразу все розумію.
Переді мною стоїть Уле в рожевому дівчачому костюмчику, з боа на шиї і переляком в очах. І ніби цього замало… з бюстгальтером під низом. А бюстгальтер з наповнювачем. Його цицьки стирчать, мов списи.
Я мимоволі відводжу погляд. До болю закушую зсередини щоку. Бо зараз зовсім не той момент, щоб розреготатися. Уле має неймовірно кумедний вигляд у тісних рожевих рейтузах, бо під балетним прикидом виразно видно, що він НЕ дівчинка.
— Мені це не подобається, — з відчаєм шепоче Уле. — Зовсім не подобається!
Я не знаю, що й казати. Бо вже надто пізно. Так сказала фізкультурниця. The show must go on, він не може відмовитися. Уже не може…
Я намагаюся його підбадьорити.
— Та це ж збіса круто, Уле!
І ловлю себе на тому, що говорю словами Карла й Сіндре.
— Ти нівроку відважний, — пробую ще раз.
А тоді замовкаю. Бо що б я не сказав, звучить фальшиво й боягузливо.
Уле АНІТРОХИ не крутий. І ніколи таким не стане…
Я сподівався, що моя внутрішня злість уляглася, аж тут знову все мені всередині перевернулося догори дриґом. Та цього разу я думаю про Уле, а не про інших. Як він іржав, наче коняка, на баскетбольному майданчику й дибав на розкарячених ногах, суворо насупивши брови. Як він, розмахуючи руками в бібліотеці, поскидав книжки зі стелажів і звабно погладжував Сіндре по спині.