Выбрать главу

І міркую про прості речі, які тепер часто зринають у моїх думках: як багато на світі людей, які виконують роботу, непомітну для більшості. Сьогодні я один із них, і це втомливо. Червоний автомобіль треба висунути на сцену, а потім забрати, а стіл і стільці поставити саме на ті місця, які відзначені маркувальною стрічкою.

І ще один обов’язок тяжить наді мною: треба уважно пильнувати, щоб ніхто не помітив того, що сховано у великій торбі позаду динаміка. До слушного моменту…

Двічі я впускаю собі на ноги червоний автомобіль, тричі мені лізе до носа пір’я боа. Та коли шоу наближається до кінця, у моїй голові крутяться ЗОВСІМ інші думки.

— Усе готово? — шиплю я, забігаючи в гардероб до Уле й замикаючи за собою двері.

— Усе на місці, — Уле показує на охайно складений на столі костюм. — Але ти маєш мало часу…

Мушу визнати: нелегко обернутися на рожеву леді за ДВІ хвилини. І дуже нелегко натягнути на себе обтислий дівчачий костюм. Коли мені нарешті щастить запхати ноги в правильні дірки, виявляється, що балетні рейтузи мають вдягатися під труси. У шаленій паніці я знімаю з себе боксерки й починаю спочатку.

Одягнути рейтузи — страшне випробування. Я стрибаю на одній нозі, паніка аж з вух пре.

Раптом хтось гамселить у двері.

— Передостанній акт! Рожеві леді негайно на сцену!

Господи, поможи! Нарешті я запихаю другу ногу, зверху натягаю костюм. Відмикаю двері гардеробу й щодуху мчу на сцену.

— Цицьки забув! — кричить навздогін Уле.

Гальмую на повному ходу. Забув бюстгальтер! Нізащо не встигну вдягнути його до виходу. Бо ж не маю аніякогісінького досвіду в цьому!

На очі потрапляють полумиски з виноградом і помаранчами. Помаранчі, думаю я. З помаранчами досвіду в мене більше!

Поспіхом запихаю їх під тісний костюм, прилаштовую на — як я думаю — правильні місця. Якісь гігантські помаранчі! Такі велетенські, що я не бачу своїх ніг.

На щастя, ніхто з рожевих леді не завважує, що в кінці черги на виступ стою я. І ця черга дівчат ось-ось вибіжить на сцену, одна за одною, підстрибом і в пір’ї. У моєму випадку в пір’ї і з помаранчами.

Добре, що я багато разів бачив репетиції танцю. Знаю, коли махати руками, знаю, коли дівчата повинні підняти мене в повітря. Та саме першого стрибка я боюся найбільше. Так боюся, що рейтузи дрижать.

«You are the one that I want», — співають на сцені.

Це нам сигнал виходити.

Серце ледь не вискакує з грудей, коли перші «леді» вистрибують на сцену. У вухах гупає за кожною новою дівчинкою.

А тоді… настає моя черга. Шляху назад немає. Антон Альбертсен, тринадцять років, у балетному костюмі, у рожевому пір’ї, наготовлюється… і стрибає!

Для тих, хто ніколи не чув про силу земного тяжіння: вона ефективна! Неймовірно швидко притягує стрибунів. Однак діє не лише на людей. Значно ефективніше впливає на помаранчі.

А що я не вдягнув бюстгальтер, то помаранчам ніщо не перешкоджає. Тобто не перешкоджає сила тяжіння. Рожевий балетний костюм їй не завада. Уже при першому нерішучому стрибку помаранчі умить переміщуються — від грудей у труси-боксерки.

Я чую сміх у залі. Приземлившись — анітрохи не граціозно — посеред сцени, нервово оглядаю себе внизу.

Помаранчі дриґаються зовсім не в тому місці, де мали би бути цицьки…

Mamma mia, що тепер робити? Попхати їх з трусів вище?

Думки не збираються докупи. Мозок перепрацювався, зосередившись на танцювальних «па», я рухаюся невлад за рештою танцюристів. На щастя, скоро настане момент, коли треба розгортати й згортати руки. Може, тоді вдасться знайти рішення проблеми?

Я не зводжу очей з решти ансамблю і кружляю далі. Щоразу, згортаючи перед собою руки, щосили гепаю по помаранчах, намагаючись підсунути їх вище.

Може, це й добра стратегія для реконструкції цицьок, але не для мене. Бо під помаранчами — мої чоловічі маєтки, яким нітрохи не подобається, коли їх гупають помаранчами.

Я глухо стогну й корчуся від болю, але танцювати не перестаю. Тепер на черзі високі стрибки, спершу в один бік, потім — у другий.

Усі починають з правої ноги, я, звісно ж, з лівої. Але не це найгірше.

Найгірше — помаранчі. Які й далі перебувають у вільному русі. У момент, коли я дриґаю лівою ногою, вони собі любенько скочуються до самого низу.

І ось! У мене МІЖ ногами бовтаються дві величезні кулі.

З однією задертою ногою ще якось можна терпіти, але не тоді, коли стоїш обома на підлозі. Неможливо стулити ступні. Коли ми дрібочемо і оточуємо колом Іне, я не дрібочу, а тупцяю перевальцем — ноги колесом, як і руки.