Що вам сказати… Широко розставлені ноги у цьому випадку аж ніяк не свідчать про домінантну позицію їхнього власника в суспільстві.
Тепер, здається, душиться реготом увесь зал. Судомно…
Слава Богу, ця мука скоро скінчиться. Ще тільки мають мене підхопити на руки й піднести у повітря. І це ось-ось станеться.
Я бачив, як до цього моменту готувався Уле. Намагаюся напружити тіло. Відчуваю, як дівчата хапають мене за ноги, хтось чіпляється у литки.
Мене рвучко здіймають над підлогою. Одна з помаранч підстрибує в рейтузах і боляче гупає, самі знаєте — куди. Напружувати тіло я вже не можу.
«You are the one that I want!» — звучать заключні слова пісні, а я стрімголов, переламавшись у талії, лечу на публіку, як пірнальник у воду.
Дівчата щосили намагаються відвернути катастрофу. Щонайменше двоє з них міцно тримаються за мої рейтузи, коли я гепаю додолу.
— Антоне!
У тиші паралізованого залу лунає голос мого тата — з першого ряду. Я поволі підводжу голову, роблю неймовірні зусилля, щоб сфокусувати зір. Звісно, це тато проштовхується крізь юрбу рожевих леді. Мій тато, з кінським хвостиком і всім решта, кидається до мене. В очах переляк!
— Ти цілий?
— Е-е, — стогну я, бо болить десь за очима й рука, на яку я приземлився.
Я почуваюся майже мертвим. Можливо, не від болю, а від сорому…
Тато схиляється наді мною.
Поступово мій зір проясняється. Я бачу, що тато має не лише кінський хвостик. Він ще й одягнув светр, який мені подарували під час шкільної екскурсії у сьомому класі на сортувальну станцію вживаного одягу. На мене він надто великий, на тата — надто малий.
«Головний сортувальник» — написано на светрі смішними літерами.
Я знову заплющую очі.
— Вставай! — тато обережно підводить мене з підлоги, ніби мені п’ять рочків.
— Ні, не чіпайте його!
Допомога приходить з неочікуваного боку. Бо кричить Сіндре.
— Він божевільний! Це ж чоловік-з-багетом!
Ми обертаємося, я і чоловік-з-багетом.
Ось уже й Карл біжить до мене.
— Той чоловік… трохи сам не свій! — репетує він. — Ганяється за людьми з… БАТОНОМ!
Тато розгублено роззирається на всі боки, зі мною на руках. Публіка в залі розгублено дивиться на тата.
Я важко зітхаю. Бо хоч мені й паморочиться в голові, я погоджуюся з крутими хлопцями: тато таки має дуже прибацаний вигляд.
— Це — мій тато, — стогну я. — Просто такий вже він є.
А до тата шепочу:
— Постав мене на підлогу…
Тато слухається. Обережно ставить мене на сцену, не відходить від мене ні на крок, коли я беру до рук мікрофон, у який не так давно говорив директор.
— «The show must go on», — кажу я.
Хтось у залі сміється.
Але так є: хоч як пекельно болить мені рука, шоу мусить продовжуватися. І нікуди подітися — я мушу брати в ньому участь. У балетному костюмі в обтяжку, з помаранчами між ногами, знову кульгаю через сцену за лаштунки. Зціпивши зуби, щоб не кривитися від болю.
Найперше перевіряю найважливіше. Переконуюся, що великої торби з костюмами, схованої за динаміком, уже немає. Зникла, на щастя.
Коли почався останній акт, до мене за сценою приходять усі з Нижчої ліги. Як і було домовлено. І вигляд у них саме такий, як умовлено: і в Нільса, і в Кароліни, і в дівчат з С-класу.
Останнім підтягується Мартін.
— «We go together», — лунає пісня зі сцени.
Чутно гупання. То танцюристи стрибають, викидаючи високо ноги, — у пір’ї і без помаранч між ногами. На даху червоного автомобіля стоять Карл та Сіндре — простояли так майже все шоу.
— Траляля-ляля-ляля, — співає хор, а Карл і Сіндре без упину клацають фотоапаратами.
— Готові? — питаю я за лаштунками.
— Готові! — радісно всміхається Кароліна, так широко, аж ямки з’являються на щоках.
— Готові, — каже Мартін, хоч і з меншим ентузіазмом.
Я схвильовано вдивляюся у зал. Пісня закінчується. Але ніхто не встигає зааплодувати, бо тієї миті Ейвінн вимикає світло. Це — одна з моїх найкращих ідей, мушу похвалитися.
Тому в залі темно, коли я виходжу на сцену. Світло знову спалахує, а я стою в кутку біля мікрофона. У рожевому балетному костюмчику з помаранчами, ніби довіском між ногами.
— Ми маємо для вас невеличкий номер-сюрприз! — оголошую я. — Вітайте: «Різдвяні свинки-бріолінки»!