То це Мартін мав на увазі? Що він не закохується у дівчат?
Я мовчки не відводжу від нього очей. Кінозірка Мартін, з біцепсами під курткою, білими зубами й темним чубом.
Але більше ні про що не запитую. Чому б я мав його розпитувати? Мене ані на нанометр не цікавить, у кого закохується Мартін, доки це не стосується Іне.
— Я хочу лише танцювати, — раптом озивається Мартін.
Останніми днями я пишаюся багатьма своїми вчинками. І лише одного соромлюся.
Що я аж тепер по-справжньому всміхаюся до Мартіна.
«Вибач, що я тобі збрехала».
Надворі повечоріло. Це Іне мені написала. І хоч моєму мозкові заборонено користуватися мобільним, я все ж відписую.
«Вибач, що я був боягузливим бовдуром».
Іне на це не відповідає. Натомість пише:
«Можна розписатися на твоєму гіпсі?»
«Так!» — відписую я і додаю усміхнений смайлик.
Іне приходить, але не ставить свій автограф, а малює.
Удруге за день мої очі на мокрому місці.
Згодом, коли тато приносить мені вечерю, я натягую на гіпс рукав светра.
Щоб він не побачив червоного серденька.
АМУР
У суботу я вже на ногах. Після сніданку тато з Анною йдуть на прогулянку, а я роздивляюся червоне серденько на гіпсі й навмання гортаю різдвяні каталоги, які нам кинули в поштову скриньку. Подарунки для Неї і для Нього. Навіть собаки раді подарункам.
Якщо в каталогах кажуть правду, то мати даму серця — дуже дорога затія. Ювелірна крамниця «Андерсен» пропонує ланцюжок за чотири тисячі крон. Дуже сподіваюся, що Анна не має аж таких великих забаганок.
Без особливого зацікавлення ковзаю поглядом униз сторінки й несподівано натикаюся на знайому картинку. «Разом на все життя» — написано під фото закоханої пари, а поруч виблискують дві золоті обручки.
Мій стражденний мозок поволі заводиться. Де я бачив цю картинку раніше?
І раптом згадую! Торговий центр, ювелірна крамниця, Б’ярне Мортен з багетом і в береті. Саме на цей плакат дивився тоді тато.
І відразу розумію, про що він говорив зі мною того ж вечора. Зовсім НЕ з’ясовував причину моєї дивної втечі і не кінський хвостик мав на увазі. Ні, тато намагався випитати мене, як я ставлюся до Анни!
А я йому торочив, що треба поголитися. Особливо ззаду.
— Треба піти на закупи, — кажу я, коли вони повертаються з прогулянки.
— Закупи? — обличчя в тата трохи видовжується від здивування.
— Jepp! Це важливо!
— Але… треба, щоб я пішов з тобою? — в очах тата жевріє маленька надія.
Я відразу ж розбиваю її на друзки, демонструючи загіпсовану руку.
— Ти ж бачиш, що я трохи… каліка…
Тато везе мене в супермаркет. Ми майже доходимо туди, куди треба, як він раптом зупиняється.
— Що ми тут робимо?
Я лукаво дивлюся на нього.
— Ти купуєш обручку.
Тато шаріється по самі вуха. Знічено прокашлюється.
— Ти певен?
— У тому, що хочу… поповнення нашої зграї?
Тато всміхається.
— Ну, щось таке…
— Цілковито!
Тато киває. І знову киває. Довго стоїть, мовчки.
Я запитально дивлюся на нього.
— Знаєш, — шепоче тато. — Я хвилююся. Трохи розгублений…
Воно, чесно кажучи, помітно. Я ж останнім часом страшенно відважний. Якщо запитаєте мене, то скажу, що купити обручку — це завиграшки.
— Не будь рохлею, — кажу татові, але по-доброму.
І тато мені всміхається. Набирає повні легені повітря й марширує в крамницю. Рішуче й упевнено. Як людина, котра знає, чого хоче.
Але насправді він не знає. Принаймні, опинившись у крамниці. Бо промахується дверима і замість ювелірної крамниці заходить у сусідню. Ту, що називається «Маленькі помічники Амура», з трусиками-стрінґами на вітрині.
Коли звідти виходить, обличчя у нього має виразно свіжіший колір. Ясно, що того, чого хотів, він там не знайшов.
А потім з татом стається те, що й завжди зі мною. Після першої невдачі наступний крок видається набагато легшим.
Коли ми їдемо додому з маленькою коробочкою в пакетику ювелірної крамниці, тато каже:
— Анні ні слова. Я хочу дочекатися слушного моменту.
РАЗОМ
Останнє пташеня померло. Воно ніколи вже не полетить у вирій. Ніколи не пірне у велике блакитне небо.