Коли ми виходимо з класу, Пер киває мені, щоб я підійшов.
— Мені здається, ти таки вижив! — підморгує він мені.
О, так! Природний відбір! Я усміхаюся. Гадаю, Пер завжди все розумів.
— Наче вдалося… Більше-менше…
Пер хитає головою.
— Та ні, Антоне! Не більше-менше, а блискуче! Блискуче!
Він ляскає мене по плечі, як ото футболісти свого товариша по команді за блискуче забитий гол.
На цей рік зі школою покінчено.
Надворі почався дощ, але не біда. Посеред шкільного подвір’я стоїть Іне, чекає на мене. Ми йдемо до неї додому дивитися кіно. «Реальна любов». (Так, я знаю, не мій це фільм, але на що лиш не погодишся заради коханої!)
Тож я проштовхуюся до Іне поміж дівчатами, які обіймаються і бажають одна одній гарного Різдва, і між хлопцями, які не обіймаються і не бажають.
Боковим зором бачу віддалік Карла й Сіндре, котрі схилилися над своїми мобільними, але мене вони більше не цікавлять.
Бо ось тут стоїть Іне, просто переді мною, з краплинами дощу на волоссі й на довгих віях. Хоч ми зібралися до неї і ні на кого не чекаємо, вона стоїть непорушно, коли я підходжу. Просто стоїть, обличчям до мене; дощинки блистять і скрапують з вій, а вона хитрувато дивиться на мене.
А тоді стається те, на що ніколи не міг сподіватися коротун з великими вухами. Іне ЦІЛУЄ мене! Посеред подвір’я! Обійнявши за шию руками. Уперше після своєї начебто закоханості до Мартіна.
Не цмокає мимохідь… Ні! Це довгий-предовгий поцілунок у губи. Такий довгий, що всі навколо починають аплодувати. Такий довгий, що я паленію до кінчиків вух, а ноги мені підгинаються.
Такий довгий, що я не маю ніякого сумніву: його бачили Карл і Сіндре…
ЖИТТЯ У ЗГРАЇ
Як завжди, я прокидаюся у день Святвечора на світанку. Змалку так прокидався. Вважаю, що це якось трохи по-дитячому.
Анна ночувала цієї ночі в себе вдома. Коли нарешті встає тато, ми снідаємо імбирним печивом і гарячим шоколадом. Посеред столу стоїть давня, змайстрована ще в садочку, фігурка різдвяного гнома. Тоді я не вмів добре малювати, тому мій гномик має трохи хитруватий вигляд з одним великим і другим дуже маленьким оком.
На щастя, не мені сьогодні грати роль різдвяного гнома. Однак тато просить допомогти йому створити магію, побути — як він каже — підтримкою в тилу.
— Це ж приємно, познайомитися з родиною Анни, — додає він.
Що ж, вони також маленька зграя. До того ж мені дуже цікаво, як тато впорається з роллю.
Я дивлюся по телевізору різдвяні фільми. Іне надсилає мені фото, як вони з Мартіном ласують марципаном. Я посилаю смс-ку Уле.
«Гарного Різдва, друже!» — пишу я ВЕЛИКИМИ літерами.
— Готовий? — питає за кілька годин тато.
Він уже стоїть у коридорі з маскою на обличчі й гном’ячою шапочкою на голові, у трохи зім’ятому червоному довгому плащі.
Звісно, я готовий. Щоправда, трохи смішно сидіти на передньому сидінні «сааба» з різдвяним гномом за водія, але для того, хто ще зовсім недавно танцював з помаранчами між ногами, це просто дрібниці.
Я більше нервую в передчутті зустрічі з племінниками Анни. Маленьких діток, мабуть, дуже розчарує забудькуватість різдвяної пані гномової, яка забула принести подарунки.
— Ви з Анною синхронізували свої годинники? — питаю я в тата.
Бо ж хай там як, а сьогодні Святвечір, не можна засмучувати малят надто довго.
Тато знаходить дірку для паркування, упирається у сміттєвий контейнер.
— Ти передивився пригодницьких фільмів! — трохи нервово сміється він.
Якщо комусь цікаво: НЕМА нічого пригодницького в тому, щоб у Святвечір ховатися зі знервованим різдвяним гномом у чужому будинковому коридорі. Тато, як недосвідчений грабіжник банку, раз у раз поглядає на годинник. Мушу визнати, що три хвилини перед дверима Анниної сестри видаються нескінченними.
Тато мав би радіти, що Аннина сестра має сьогодні вечірнє чергування. Саме тому різдвяні гноми прийшли так рано до її дітей. Скоро татові муки скінчаться.
Він знову зиркає на годинник і знову схвильовано зітхає під маскою. Нарешті глибоко вдихає, завдає мішок з подарунками на спину й дзвонить у двері.
Двері відчиняє дитина, чотири- чи п’ятирічний хлопчик, здивовано дивиться на нас.
— Привіт-привіт! — нерішуче вітається тато.