Выбрать главу

— Привіт! — відповідає хлопчик і біжить углиб помешкання.

Тато — за ним. У вітальні за святковим столом з велетенською індичкою сидять четверо членів родини й старий чоловік у візку.

Вони насторожено витріщаються на нас. Спершу на тата, який бездарно вживається у роль, вдаючи, що прогинається під вагою подарунків і без кінця викрикує своє «привіт-привіт». Потім — на мене, який ледь не наступає татові на п’яти із загіпсованою рукою.

То це і є родина Анни, думаю я. Нова зграя?

Хотілось би побачити веселіші обличчя! Усі, за винятком індички, суворо дивляться на тата, міряють його поглядами — від маски до недоречних кросівок, котрі виглядають з-під червоного плаща.

Цікаво, мимоволі думаю я, чи бідолашний тато теж відчуває тривогу, як і я усю цю осінь: невже треба вливатися саме в цю зграю?

Мабуть, у наших родинних генах закладено погану здатність вливатися у зграю. Коли ми підходимо до самого столу, завважуємо, що бракує головної дійової особи. Де Анна? Татова пані гномова? Вона б уже мала бути тут!

Тато також робить таке відкриття. І, мабуть, думає про те ж, що і я. Що Анна спізнюється й ось-ось з’явиться. Тато розгублено вертить на всі боки головою.

— Е-е… — мимрить він.

Та це ні в які рамки не влазить! Різдвяний гном ніяк не може тупцяти в домі й мовчати. Але й подарунки роздавати без Анни не може.

— Ось і знову настало Різдво, — прокашлюється гном.

— Ага… настало, — відповідає жінка, яка, мабуть, Аннина сестра.

Тиша. Різдвяний гном починає впадати в паніку.

— Але сніг змушує на себе чекати.

— Еге ж…

Чесно! Невже у цій родині ніхто не чув про правила спілкування? Соціальні антени, так би мовити?

Вочевидь, ні. Знову западає тиша. І тоді тато вирішує взяти ситуацію у свої руки, якщо вже дорослі у цій хаті безпомічні. Він гладить хлопчика по голові й каже:

— Може, ми вам… пісеньку заспіваємо?

Лишень не це! Усе, що завгодно, тільки не це, думаю я. Якщо тато заспіває, обоє племінників Анни навіки втратять віру в різдвяного гнома!

Та я не встигаю його зупинити.

«У стодолі сидить гном, їсть різдвяну кашу, — співає тато соло, несамовито фальшуючи. — Солодку й смачну, солодку й смачну…»

При цьому він помахує рукою, запрошуючи й мене приєднатися до співів.

Але всьому має бути межа. Нізащо в світі не всміхнуся і не зрадію такій публіці! (Вони наче громом прибиті.)

Після першої строфи тато теж здається. Усі татові спроби розсмішити це похмуре товариство зазнає фіаско.

Нам з татом водночас впадає у вічі дивність ситуації: ми не стали радісною несподіванкою ні для дітей, ані для Анниної сестри, яка сидить позаду велетенської індички й уявлення не має, хто цей різдвяний гном.

Тато шепоче до господині дому.

— Я мав відрекомендуватися… Це я, наречений пані гномової…

Жінка мимоволі відхиляється від нього.

— Гномової?

— Так… Але її десь нема, — ще більше стишує голос тато й нервово сміється.

Господиня теж нервово сміється.

Раптом п’ятирічний хлопчик тягне вгору руку.

— А ти помічник гнома? — показує він на мене.

Хлопець у парадному костюмі, із загіпсованою рукою? А я ж думав, що помічники різдвяних гномів — одягнені в зелене ельфи. Хоча вухами, може, ми й схожі.

— Ні, — кажу я, — я його олень.

Хлопчик, звісно, не розуміє жарту. Стоїть розгублений.

Тоді тато одноосібно ухвалює рішення. Ставить мішок з подарунками на підлогу й збирається розпочати виставу без Анни.

— Чи є тут чемні дітки? — голосно й виразно проказує він.

Двоє дітлахів несміливо піднімають вгору руки.

— О, справді, є!

Тато вдоволено киває і запихає руку в мішок. Виймає з надр мішка продовгуватий пакунок у червоній обгортці, читає листівку гном’ячим голосом.

— Емма! Це для тебе!

У вітальні стає зовсім тихо.

— Емма? — тато розглядається на всі боки.

Родина за столом теж розгублено розглядається. Судячи з усього, ніякої Емми вони не бачать.

Тато блискавично виймає з мішка ще один подарунок.

— Генрік?

Родина німа, як і індичка на столі.

Ще один подарунок.

— Може, Андерс?

Тепер німіє тато. І раптом усі розуміють. Ми помилилися помешканням! Тато вдає різдвяного гнома в цілком чужій родині.

Усе миттю стає на свої місця. Відсутність щасливих співів і соціальних антен. Прискіпливі погляди, господиня дому з її нервовим сміхом, коли тато заговорив про наречену гнома, яка кудись запропастилася.