Таке життя… Воно не стоїть на місці.
Ще одна зміна мені подобається: у новій зграї можна вести старий триб життя у новий спосіб. У Святвечір, як ось зараз. За нашим столом зі старим саморобним різдвяним гномиком посередині. З татом і Анною, у яких досі волого блищать очі, і з Сіґне Салвесен, яка накладає в тарілки гори квашеної капусти.
Я тримаю одною рукою запечені реберця, очі сльозяться від зворушення, а я думаю про все гарне в моєму житті.
Про Уле й Кароліну, про Іне, яку я кохаю, і про Мартіна, який раптом почав мені подобатися. Хочу, щоб усі почувалися щасливими на Різдво. Навіть Сіндре з Карлом і Ґейр у зелених штанах.
Хай би як дивно це звучало…
Найдивніше, що трапилося цієї осені, те, що я почав її з бажання обернутися щонайменшою комашкою, а закінчую бажанням стати одним із найбільших звірів.
Ні, не наймогутнішим і найгрізнішим. Не таким, що виборює собі місце в зграї силою накачаних м’язів. А таким, що бере найслабших досередини й захищає їх від небезпек.
З-поміж усіх істот на Землі хотів би найбільше стати слоном…