— Ходімо в туалет, — кличе Карл.
Я йду з ним у туалет. І хоч мені ще не припекло, заходжу в кабінку пісуара й видушую кілька крапель. Не гоже відрізнятися від інших.
Потім ми разом миємо руки.
— Щось дуже багато диваків у цьому класі, — каже Карл.
— М-м, — мимрю я.
Карл прискіпливо оглядає свою зачіску.
— На щастя, я в групі лише з однією дивачкою.
— О? З ким?
— Та, тією товстухою, — Карл висмикує паперовий рушник. — Забув, як її звати.
Я не знаю, що відповісти. Хіба знову розчесати пальцями чуба. Тому, зрештою, кажу:
— Ага!
Бо «ага» може означати, ніби я підтримую Карла в тому, що товстухи дивачки. Або ж, навпаки, не схвалюю його ставлення. І це для мене виграшна ситуація.
Тієї миті до туалету недбалою ходою заходить ще один крутелик.
— Уже вибрав влучне ім’я дамочці? — усміхається Стильний Сіндре, помітивши мене.
Дамочка? Спершу мені спадає на думку Іне, і я шаріюся. Але раптом здогадуюся: це він про Уте говорить, учительку-німкеню.
Оце круто! Я можу стати вигадником імен шкільних вчителів!
— Хе-хе, — кажу я, а в голові порожньо. — Я… працюю над цим…
Га? Працюю над цим? Над прозиванкою учительки з природознавства?
— Це добре! Ми раді за тебе!
Хлопці регочуть, а Карл жартівливо, по-товариському, гупає мене по спині.
Я, Антон Альбертсен, став рівноправним товаришем!
«ДЕ ТИ, АНТОНЕ?»
Уле завжди пише смс-ки великими літерами. Саме зараз вони здалися мені аж занадто великими.
Заняття на сьогодні вже закінчилися, а я не бачився з ним поміж уроками. На великій, обідній, перерві сидів разом із хлопцями-крутеликами за будівлею спортзалу й дивився, як вони їдять.
Сам не їв не тому, що не взяв перекуски, мав у наплічнику три канапки з коричневим сиром. Просто виявилося, що інші наминають булочки, куплені дорогою до школи. А ще виявилося, що круті хлопці викидають на смітник перекуски, узяті з дому.
Отож я стою під чимось, схожим на пальму, у шкільному фойє перед вхідними дверима, голодний як вовк. На подвір’ї на мене чекає Уле з мобільним у руках. Тим часом двоє хлопців-крутеликів спокійно вирулюють зі шкільних воріт, не помітивши під пальмою Абиякого Антона. І не помітять, як Абиякий Антон поплететься додому в іншому товаристві. У супроводі заучки.
Нарешті я виповзаю з-під пальми.
— Я був сьогодні трохи зайнятий, — пояснюю Уле дорогою.
Клас Іне закінчив навчання на один урок раніше.
— Чим? — питає Уле.
— Новими знайомствами і таким іншим.
— Он як!
Якийсь час ми йдемо мовчки.
— Ну… а ТИ познайомився з кимось новим? — з напускною легкістю питаю я.
— Ні… — каже Уле й додає: — Я ж маю тебе.
Його слова першим чує мій живіт, а вже потім вуха. Я підбираю камінець і жбурляю його в стовбур дерева.
— Ну, так… але, мабуть, нам треба… трохи соціалізуватися…
— Соціалізуватися? — перепитує Уле.
— Так… знайомитися з новими людьми.
— Я не люблю нових людей.
— Але ж ти знаєш… нові люди нові лише на початку… До того ж ТЕПЕР починається справжнє життя.
— Справді? — дивується Уле.
— Так, — киваю я йому. — Це старша школа. Тут усе по-серйозному.
Мені самому неприємно чути свої слова.
— А як чинять, коли все по-серйозному?
Я замислююся на мить.
— Вливаються у рій, я так гадаю.
МАЛИЙ, ДИВНИЙ І КУМЕДНИЙ
Я прокидаюся за три хвилини до будильника й відразу корчуся від страху. Бо сьогодні, у мій третій день у новій школі, ми матимемо на другому уроці Порочного Пера. На уроці музики. Я вперше побачу його, після того як нехотячи дав йому нову прозиванку.
Я важко зітхаю у ванній, я важко зітхаю за сніданком.
Але мої зітхання нічим не зарадять.
Перш ніж вийти з багатоповерхівки, де ми мешкаємо, я відношу ранішню газету Сіґне Салвесен. Сіґне — літня жінка, яка мешкає поверхом вище, їй важко ходити сходами.
— Як справи? — цікавлюся я, коли вона відчиняє мені двері.
— Я зла, — каже Сіґне.
Вона з тих людей, що рубають правду в очі. Не любить словесних викрутасів.
— Так… загалом?
— Ні! Так зокрема, — відповідає Сіґне й дає мені п’ятдесятикронову купюру.
Я не маю часу розпитувати, що її зокрема розізлило, тому лише питаю, який кросворд їй купити, і йду геть.