ЖИТТЯ ТВАРИН І КЕФІР
На другому уроці природознавство. У нас Уте з її дивним вимовлянням літери «и», а ми сидимо по четверо в наших групах, зісунувши прямокутниками парти.
— Говорячи про живу прюроду, ми часто вживаємо іншомовне слово, — каже Уте. — Знаєте, яке?
Угору здіймається кілька рук.
— Зоологія? — пропонує хтось.
— Фауна? — озивається ще хтось.
— Гаразд, — приходить на допомогу Уте. — Слово починається на біо…
Уле сидить навпроти мене й раптом піднімає руку.
— Слухаю?
— Біола, — каже Уле.
Він знає дуже багато всього. У кожному разі, про гриби. Однак Уте кахикає, даючи зрозуміти, що він помиляється.
— «Біола» — це кефір. Але вже тепло…
Мало кого цікавить, що Уле близький до розгадки. Крутий Карл підморгує мені зі своєї парти й голосно сміється — на весь клас.
Після розповіді Уте про біологію, що є усім живим, і зоологію, яка не про рослини, групи починають працювати самостійно.
Моя група отримує тему «Стадні тварини. Переваги й недоліки життя у стаді» і чотири екземпляри книжки з бібліотеки, яка називається «Стадо або життя». Із зображенням антилопи гну на обкладинці.
Ставши за останні дні трохи крутішим, ніж досі, я відразу помічаю, що Сіндре й Карл мають рацію: Ейвінн і Нільс однозначно заучки. Бо, доки я спроквола, розтягуючи час, розгортаю книжку, вони накидаються на «Стадо або життя» і вже щодуху шарудять сторінками.
Я теж читаю, але не так запопадливо. «Тварини тримаються зграями, щоб вижити в безжалісному світі», — написано в книжці.
Я думаю: безжалісний? А птахи, які радісно щебечуть, і коти, які вигріваються на сонечку? Як на мене, життя тварин — суцільна ідилія. Сонце, дзижчання комашиних роїв, пташиний спів. Саме тому я залюбки став би комахою.
А вже за мить думаю: рій і стадо мають багато спільного. Може, таки варто більше довідатися про стадне життя. І влитися, так би мовити. Тваринам, здається, це дуже легко вдається.
Принаймні гну на обкладинці має цілком вдоволений вигляд.
— Тут написано про спілкування…
Невгамовний Нільс уже на третій сторінці. І не такий вже він скромник, як я спершу думав. Ось Нільс трохи пустотливо поглядає на решту групи й зачитує вголос: «Стадні тварини спілкуються одні з одними за допомогою звуків, запахів і мови тіла», — і пирхає.
— Уявляєте, якби людям довелося спілкуватися через ЗАПАХИ!
Ейвінн теж сміється за своїми окулярами з грубими скельцями.
— Перділи б одні до одних, нє?
Ні Карл, ні Сіндре зараз не дивляться у наш бік, і я дозволяю собі теж тихенько посміятися.
— А звуки? — веде далі Нільс. — Люди теж спілкуються звуками. Розмовляють же…
Я не кваплюся.
— Ну… — протягло кажу. — Але звуки тварин значно простіші. Я маю на увазі: хрю або му… Що тут складного?
Моя група знову регоче.
Сам я сміюся не так щиро, бо у вухах досі лунає зверхнє гиготіння Карла, коли Уле сказав «біола». У тваринному світі «біола» ні до чого. Це смішно…
Що ж, одне відомо напевно: тваринам простіше спілкуватися за допомогою звуків і запахів.
— А як спілкуватися мовою тіла? — не вгаває Ейвінн.
— Коли моя мама сердиться, це відразу помітно! — хихоче Нільс.
Ми посилено думаємо, гойдаючи в повітрі олівцями.
— Одного разу я бачив по тєліку хохлача.
Це знову озивається Нільс.
— Хохла… кого? — питає Ейвінн.
— Тюленя… То така тварина, як морж, — пояснює Нільс. — Він може надувати носа великою булькою, коли хоче похизуватися собою перед іншими. Чим не мова тіла?
Я мимоволі всміхаюся сам до себе. Якби наш клас був стадом хохлачів, я знаю, хто мав би носи-бульки.
Я зиркаю на Крутого Карла й Суперового Сіндре в групі по сусідству. Вони розвалилися на стільцях, заклавши руки за голови. Круті наскрізь!
Потім переводжу погляд на Уле, який чемненько сидить і трусить ногою, аж парта скрипить.
Мова тіла, думаю я. Варто її навчитися.
Тільки ж не брати приклад з хохлача.
МАРТІН І БІЦЕПСИ
— Це — Мартін, — каже Іне.
Ранок. Іне чекає біля шкільної огорожі.
Хлопець поруч з нею високий. У нього майже чорне волосся, а плечі ширші, ніж решта тіла. І хоч надворі холодно, він вдягнений у футболку на короткий рукав. Ну, ясно! Треба ж продемонструвати свої біцепси.