— Нічого не хочете? — дивуюсь я. — Звісно, матимете від мене подарунок!
Анна сміється, куйовдить мені волосся, точнісінько, як тато. І хоч Анна мені не справжня мама, вона мене любить. Я знаю це напевно.
— Тоді хай це буде щось змайстроване своїми руками, що не потрібно купувати.
Гм… Мені подобається і водночас не подобається така відповідь. Чудово, якщо не треба нічого купувати. Але не аж так чудово майструвати самому. Останній мій витвір на уроках мистецтва й ручної праці — автопортрет, де я більше схожий на міністра фінансів, ніж на себе. А вона ж дама!
Ні, такий подарунок Анну точно розчарував би.
Усе ж я задираю вгору великий палець і киваю, ніби вже маю в голові чудову ідею.
Насправді, жодної!
«Мушу навчитися пекти скони, — пишу я Іне. — Кільком німцям».
«Везунчики, — відписує Іне. — Я їла тофу. З сорока прибацаними дамами».
«Прибацаними?»
«Принаймні трохи дивними. Мають пунктик на диханні носом».
Трохи згодом Іне дописує:
«А ще весь час шукають в собі центр».
Центр у собі? Я чомусь завжди думав, що це — пупок.
«Хіба не ліпше шукати сенс життя?» — питаю я.
«Я теж такої думки. Жодна з них досі не зуміла знайти себе».
Я сміюся сам до себе.
«А що таке тофу?»
«Ліпше тобі не знати».
Потім я надсилаю їй купу серденьок. Бідолашна Іне. З тофу й усім решта.
АРНОЛЬД БУШ
— Доброго ранку, Антоне!
Тато Уле зустрічає мене на порозі у фартуху. О пів на восьму ранку. І хоч о такій порі на канікулах я буркотливий і невиспаний, привітно всміхаюся йому й Уле. Бо починається робоче життя. Дуже захопливе, як на мене.
— Духовка вже розігріта, — повідомляє тато Уле й показує нам, як треба замішувати борошно з маслом, подрібнювати горішки й щонайтонше викладати тісто на папір для випікання.
Ми наслідуємо його дії, як уміємо. Результат не найгірший, мушу визнати. На годиннику лише пів на дев’яту, коли ми пробуємо свіжоспечене смакотиння.
Тато Уле задоволено цмокає язиком.
— Хотілось би мені сьогодні бути німцем!
Потім ми позичаємо в мами Уле гарний кошик, накриваємо скони червоним картатим рушником.
Бредучи засніженою дорогою до будинку Кароліниного сусіда, я навіть трохи радий, що більшість однокласників роз’їхалася на канікули. Уле має на голові червону шапку й дуже нагадує перерослу Червону Шапочку, яка весело розгойдує кошиком.
На щастя, двері нам відчиняє зовсім не сірий вовк.
— Guten Morgen! — усміхається нам чоловік у піжамі.
А ми забули вивчити слова, які стосуються купівлі й продажу! Цієї миті пам’ятаю лише, що в жодному випадку не смію сказати «vergiften», тобто отруєний.
Добре, що Червона Шапочка встигає мене випередити.
— Guten Morgen! — відповідає Уле, простягаючи кошик.
— Ah, wie schön! — радісно вигукує німець.
З-поза його спини вигулькує жінка й двоє дівчаток. Відгортають з кошика рушник і всміхаються.
Потім жінка простягає нам сотку.
— Oh, too much, — кажу я, навіть не помічаючи, що говорю англійською, а не німецькою. — Only eighty.
— No, no, you deserve it, — ще привітніше всміхається жінка й махає нам рукою. — Und vielen Dank!
Це, здається, означає «дуже дякую».
Раптом я згадую, що треба відповідати в таких випадках.
— Danke durchfalls, — махаю на прощання привітній родині.
Це означає «дякую навзаєм».
— Здається, треба було сказати «gleichfalls», — завважує Уле, коли ми виходимо.
Але він помиляється. Я цілковито впевнений, що правильно з «durch».
Хай там як: німці — милий народ. Так багато сміються. Їхній сміх чути досі, хоч ми й далеченько вже відійшли.
Ми повертаємося додому до Уле. Але, пройшовши кілька кроків, я раптом зупиняюся як укопаний.
— Як думаєш, не зарано зараз вигуляти старого діда?
Дивлюся спершу на Уле, потім на свій мобільний. Пів на десяту, а старий мешкає зовсім неподалік.
— Моя бабуся завжди прокидається о п’ятій ранку, — повідомляє Уле.
— А моя — о шостій, — киваю я.
То приходимо до висновку, що старі люди рано встають. Хоча й не розумію навіщо. Їм же нікуди поспішати.
Ми відразу беремо курс на вулицю Лікесвей.
— Треба весь час пам’ятати, що він непосидючий, — кажу я.
— І шаленіє за дамочками, — додає Уле.