— Уявляєш, а якщо він такий собі підстаркуватий «казанова» чи як там їх називають. З розстібнутою сорочкою і золотим ланцюжком на шиї.
— А якщо він пожирає дамочок? — висловлює припущення Уле.
Я зупиняюся. Пожирає? Це вже схоже на жорстокого канібала.
— Жінок не пожирають, а шматують.
— Ок! Хай «шматує».
— Але ні те, ні інше не звучить дотепно, — додаю я. — Ні пожирання, ні шматування.
Не знати, що й гірше, думаю собі.
— Сподіваюся, у нього немає рушниці, — раптом здригається Уле.
— Рушниці?
— Якось бабуся вистрелила в такого мисливця за спідницями, — пояснює Уле.
— Ну, не думаю, що старигани полюють з рушницями… Лише бігають за спідницями.
Вираз «мисливці за спідницями» видається мені дуже старомодним. Безліч вишуканих жінок ходять тепер у штанах.
— У кожному разі, певно, грає бісиками в очах, — припускає Уле.
На дверній табличці написано «Арнольд Буш». Коли ми дзвонимо в двері, десь у глибині помешкання починає голосно гавкати пес. Минає чимало часу, доки двері нарешті відчиняються, і ми опиняємося віч-на-віч зі старим «казановою».
Але треба сказати, що він зовсім не схожий на «казанову». Арнольд Буш, одягнений в домашній халат і вовняні кальсони, опирається на ходунці, такі ж, як у Сіґне. Чуб його дуже схожий на чуприну Дональда Трампа, золотих прикрас немає. І ніяких бісиків в очах, наскільки я бачу.
Він розгублено примружується, роздивляючись нас.
— Ну, це — ми, — бурмочу я.
— Справді? — дивується старий.
Схоже на те, що він уявлення не має, хто ми. І що ми повинні приходити щодня упродовж усього тижня.
— Ми маємо вас вигулювати, — пояснює Уле. — Годину щодня.
— Мене вигулювати? — Арнольд Буш переводить погляд з мене на Уле, а тоді з Уле на мене.
— Вона ж казала, що він дивний, — шепочу я до Уле. — Мабуть, пам’ять у нього теж погана.
А вголос кажу:
— Вам лише треба вдягнутися!
Івонна веліла нам поводитися суворо, однак я намагаюся бути якнайлюб’язнішим.
Раптом я помічаю в очах Арнольда оті бісики.
— Ага, — усміхається він. — Ну, якщо ви так кажете…
Господар жестом запрошує нас увійти в коридор.
— Але старому чоловікові треба багато часу, щоб одягнутися. Ідіть, тим часом, на кухню. Пес буде вам за компанію.
Уле не треба просити двічі. Ми роззуваємося і човгаємо на кухню Арнольда. Там, на стіні, висить картина жінки в купальнику.
— От бачиш, — шепочу я до Уле, доки Арнольд в іншій кімнаті, певно, перевдягається. — Таки старий кнур!
Однак Уле цілком байдуже до старого кнура, ласого до жінок у купальниках. Він уже простягнувся на підлозі, запхавши носа в хутро білого з брунатними плямами собаки.
— Я так люблю собак, — щасливо промовляє він.
Уле лежить так довго. Арнольдові треба, мабуть, сто років на вдягання, а коли він нарешті з’являється у кухні, виявляється, що йому конче треба випити кави.
— Це пес моєї доньки, — каже він. — Але вона не має часу його пильнувати.
— А ким вона працює? — цікавиться Уле.
— Пильнує гроші, замість свого пса.
Еге, цілком можливо, думаю я. Івонна має дуже пильний вигляд, якщо можна так сказати.
— Можемо взяти собаку на прогулянку? — питає Уле.
— Звичайно, — усміхається Арнольд, пускаючи бісики. — Його, до речі, звати Долар.
Виявляється, що Арнольда треба вигулювати в інвалідному возику. Його ноги, видно, функціонують лише в приміщенні. Зате ноги Долара дуже добре функціонують надворі. Навіть ЗАНАДТО добре. Схоже, що це пес вигулює Уле, а не навпаки.
Хоч я й намагаюся не відставати, але возик важко посувається уперед.
— Зачекай! — кричу я Уле.
Арнольд сміється. У шапці і з шаликом на шиї, він сидить, закутаний у плед, і має дуже задоволений вигляд. Воно й не дивно. Надворі чудовий зимовий день, блакитне небо й сніг на деревах, від морозу виблискує усе навколо.
Нарешті ми наздоганяємо Уле на перехресті.
— Тут було футбольне поле, коли я був малий, — показує рукою Арнольд. — А тут — маленький лісок. От скажіть мені, ви граєтеся в індіанців і ковбоїв?
Уле і я хитаємо головами. Ми більше дивимося ютуб. Старі дуже не люблять цього нашого захоплення.
Раптом я здригаюся. Бо трохи далі, попереду нас, я бачу те, що, вочевидь, дуже подобається Арнольдові Бушу. Жінку! Правильніше кажучи, Сіґне Салвесен з ходунцями й двома пакетами.
— Поквапся! Бігом на другий бік вулиці! — шепочу я Уле, який перегородив мені шлях з собакою на повідку.