— Га?
— Треба не дати йому занюхати жінку, — ледь не шиплю я. — Ти що, забув?
Правда, як на мене, було б дуже дивно, якби Арнольд ошаленів, побачивши Сіґне Салвесен. Її краса не так зовнішня, як внутрішня.
Але хто б сумнівався: Уле надто довго не допетрує, дивиться то на мене, то на Арнольда, то на Сіґне. Сіґне вже нас помітила й махає рукою. Було б дивно тепер накивувати п’ятами.
Я блискавично розвертаю возик і тягну його за собою.
— Чому ми їдемо назадгузь? — сердиться Арнольд.
— Бо… з того боку гарніший вид, — кажу я, дуже сподіваючись, що Арнольдові сподобається стара маргаринова фабрика.
— О, ви гуляєте? — каже Сіґне, коли ми порівнюємося з нею.
— Та так… Вигулюємо… собаку, — відповідаю я, щосили намагаючись заслонити собою Арнольда у возику.
Звісно, марні мої зусилля. Сіґне зацікавлено зазирає мені за спину.
— І… стільчик, — додаю я.
Ну, це ж правда. Люди іноді провітрюють свої меблі.
— Он як? — каже Сіґне, однак по ній видно, що вона не вірить.
— Тобто стільчик з чоловіком, — шепчу я їй. — Але мені здається він заснув, тож…
— І зовсім я не сплю, — уриває мене голос з возика.
І як тепер діяти? Ми пообіцяли Івонні, що триматимемо Арнольда Буша якнайдалі від дамочок, а тут допустили до, так би мовити, ближнього контакту з екземпляром його ж віку.
— Ой, видно, вже прокинувся, — кажу писклявим голоском. — Уле, можеш йому трохи поспівати колискової?
Я щосили тримаю ручки возика за собою, бо відчуваю, як старий «казанова» взявся за колеса й намагається розвернути возик.
— Тихо-тихо, мій маленький, — пробує співати Уле, а я, як умію, гойдаю інвалідний возик.
— Який я вам маленький! — бурчить старий.
— Арнольд Буш? — раптом вигукує Сіґне.
— Сіґне Салвесен? — вигукує Арнольд.
— О, ні… — тихо бурмочу я, розвертаючи возик з Арнольдом.
Я розумію, де проколовся. Обоє старих зналися вже давніше між собою і впізнали одне одного за голосами.
А з іншого боку: що поганого може статися? Старий мисливець за спідницями гірше тримається на ногах, ніж Сіґне Салвесен, тож ні про яке велике полювання і мови бути не може. Чесно кажучи, не розумію, що в цьому аж такого страшного.
— Ви знайомі? — дивується Уле, дивлячись, як Сіґне й Арнольд потискають руки.
— О, так! — каже Сіґне. — Разом вивчали мистецтво, доки оцей старий дурень не вирішив стати бісовим капіталістом!
«Старий дурень» сміється скрипучим сміхом.
— Ага, доки ця дама не вирішила стати божевільною комуністкою, — рохкає він сміхом.
Ми з Уле приголомшено дивимося на старого дурня й божевільну комуністку.
— Може, підемо далі, — несміливо бурмочу я.
Я не надто добре розбираюся у політиці, але знаю, що комуністи й капіталісти мають дуже багато розбіжностей у поглядах. З іншого боку, якщо вірити Івонні, Арнольд не керується політичними вподобаннями, а бігає за всіма дамочками. Чи ганяється на возику?
Хай там як, а цьому час покласти край.
— Ви вже, мабуть, змерзли? — питаю я Арнольда.
Однак Арнольд і не думає мерзнути. Він не втомився і не змерз. Ось вони з Сіґне вже завели розмову про Пікассо.
Якщо я добре пригадую, Пікассо був тим дядьком, який малював людей з одним оком і трьома вухами чи щось таке.
— У спілці художників буде виставка його ескізів, — каже Сіґне. — Хочеш, підемо туди разом якогось дня?
Бідолашна старенька Сіґне, не тямить, що чинить. Запрошувати ласого до жінок старигана — та ще й бісового капіталіста! — на прогулянку до міста?
— Із задоволенням, — тішиться Арнольд. — Я вже й не пам’ятаю, коли бував там востаннє. Може, післязавтра, десь о дванадцятій, скажімо?
Цей старий кнур не упустить свого шансу!
— Добра ідея! — втручаюсь я, випереджаючи Сіґне. — Ми з Уле можемо вас завезти туди, якщо хочете.
Нізащо в світі не можна залишати Арнольда наодинці з Сіґне! Що скаже Івонна?
— А ви любите Пікассо? — здивована Сіґне.
— Ще й як, — кажу я і додаю: — Особливо його ескізи!
Ми ще довго стояли б і розмовляли про мистецтво, якби раптом Долар не рвонув з місця, і ось уже Уле низько летить на повідку вслід за ним. І хоч міцно намотав повідець на руку, це анітрохи його не рятує. Долар мчить щодуху, Уле шпортається за ним, і вони обоє на скаженій швидкості зникають за кутом.
— Побачимося завтра, — кидаю я на ходу Сіґне, хапаюся за руків’я возика і мчу за Уле й собакою.