Десь не надто далеко заливається гавкотом Долар.
— Уле?! — кричу я.
— Я тут!
Голос звучить приглушено, ніби й близько, і ніби далеко.
— Де?
Я обнишпорюю поглядом все навколо. А тоді нарешті бачу Уле, чи радше його зимові чобітки. Лише вони стирчать з високої снігової кучугури.
По другий бік кучугури й по другий бік Уле чути собачий гавкіт. І жіночий голос — не голос Уле.
— Усе добре?
Уле щось мимрить, але Долар гавкає так голосно, що я нічого можу зрозуміти.
— Наша дівчинка має тічку, — пояснює жіночий голос. — Тому твій песик трішки… здурів.
Гавкіт не вмовкає. Ноги Уле, тим часом, відчайдушно боксують у повітрі і, зрештою, зникають у кучугурі, засипаючись зверху снігом.
Я обертаюся до Арнольда у возику.
— Давно я так не веселився! — задоволено ірже він.
Уле не такий задоволений, як Арнольд. Він нарешті виборсується з кучугури й видибує з садка на дорогу. Однією рукою далі щосили утримує Долара, а другу простягає нам.
— Кров, — стогне він.
ПЕРЛИ Й ПІЦА
Коли ми повертаємося з прогулянки, перед дверима Арнольда стоїть дівчинка.
— Дідусю! — вигукує вона, побачивши нас.
— То вона, — шепоче Уле. — Янгол з автомобіля!
Я дивлюся на дівчинку з білявим, осяйним волоссям, яка більше схожа на модель, ніж на янгола. ОК, Уле мав рацію, вона насправді існує. Мабуть, донька Івонни, якщо називає Арнольда дідусем.
— Софіє! — усміхається Арнольд. — А я ж думав, ти в таборі верхової їзди.
— Завтра туди їду, — відповідає дівчинка на ім’я Софія. — А я думала, ти вдома…
Арнольд обіймає янгола.
— Ці милі молоді панове сьогодні мені за компанію. Познайомся!
Ми з Уле вітаємося.
— Ой, у тебе кров! — раптом скрикує Софія.
Вона помітила великий палець Уле. (Важко було не помітити, якщо Уле тримав його задертим угору, як норвезький прапор на День незалежності.)
— Маєш пластир, дідусю?
Звісно, Арнольд має пластир. Уле стоїть у ванній, доки Софія, на вигляд, як янгол (чи все-таки фотомодель?), заліплює пластирем його палець, і вигляд у нього дуже задоволений.
Арнольд по-змовницькому кличе мене до себе.
— Гадаю, ви заслужили невеличку винагороду за… мій вигул, — каже він. — Щось маю для вас у гостьовій кімнаті.
Винагорода? Я хитаю головою.
— Ні-ні, — усміхаюся, — нам нічого не треба.
Я щиро так вважаю, намагаюся наголосити на кожному слові, як це зазвичай уміють дорослі (До того ж ми отримаємо платню від Івонни).
Але Арнольд навіть слухати не хоче. Манить мене за собою, поволі човгає коридором, заводить у двері ліворуч. Там він прямує до комода, висуває шухлядку, зазирає досередини.
Я ж навпаки, щосили намагаюся НЕ дивитися. Бо там, просто під дверима, стоїть статуя. І це зовсім не чоловік на баскому коні, який простягає вперед руку, начеб командує: «Там постане місто!» Ні, статуя — жінка. З цицьками і всім іншим. Зовсім ГОЛА!
— Ось, — озивається від комода Арнольд. — Біжутерія, залишилася після моєї покійної дружини. Не маю, на жаль, дрібняків…
Очевидно, я надто шокований голою жінкою, бо не протестую і ось уже тримаю в руках браслет з перлів.
— Але…
Арнольд відмахується рукою.
— Невже старий чоловік у власному домі не має права чинити, як хоче? — мовби сердито буркає він.
Гм, думаю я, навряд чи Івонні сподобалось би, щоб її батько чинив, як йому заманеться, у своєму домі. Надто з жінками. Але ж не казати цього вголос. Та ще й дідуганові, у якого в гостьовій кімнаті стоїть статуя голої жінки!
Тому я чемно дякую і кладу браслет у кишеню куртки, яка висить на вішаку в коридорі.
Арнольд важко суне до вітальні.
Раптом я згадую: їжа! Ми ж повинні припильнувати, щоб Арнольд попоїв. Пригадую, він тільки каву пив досі.
Та, якщо я добре пам’ятаю, Івонна мала залишити для нього харч. Я вирушаю на пошуки їжі, шукаю у звичних для неї місцях. Однак знаходжу лише бляшанку собачого корму на кухонному столі. Собача миска на підлозі порожня, тож я, про всяке, насипаю туди трохи корму.
— Мабуть, уже час трохи перекусити, — кажу я Арнольдові й відчиняю холодильник.
Старі люди зазвичай кажуть «перекусити», а не «поїсти», думаю я собі. Принаймні так каже моя бабуся.
— О, ви зголодніли? — долинає з вітальні голос Арнольда.
Цієї миті з ванни виходить Уле з великим пластирем на пальці й широкою усмішкою від вуха до вуха.