— Так! — не довго думаючи, випалює він.
Хоч, як на мене, таке казати не пасує. Поїсти повинен Арнольд, а не ми.
— Я знаю, що робити, — каже Арнольд. — Замовимо обід. Не кожного дня у мене бувають такі милі гості.
Замовити обід? Не знаю, чи то мені кивати, чи заперечливо хитати головою.
— Що скажеш, Софіє? Піца? Я плачу!
Софія киває. Ми з Уле переглядаємося. Якось не випадає відмовлятися.
Доки Арнольд телефонує, ми всі решта накриваємо у вітальні стіл. І тут я вперше завважую, який великий цей будинок. І який гарний. Стіни увішані великими картинами, зі стелі звисає велетенська люстра. Мені закрадається підозра, що старий Арнольд нівроку багатий «казанова».
Коли ми беремо на кухні тарілки, Софія раптом нахиляється до нас і стишує голос.
— Ви могли б, будь ласочка, не казати моїй мамі, що я тут була? Вона думає, ніби я вже від сьогодні в таборі й повернуся аж пізно ввечері.
Я киваю, але запитально дивлюся на дівчинку.
— Вона хоче послати мене на вечірні курси з математики, — скупо пояснює Софія.
Привозять піцу. Дуже дивне відчуття: ми з Уле сидимо в цьому домі і їмо піцу зі старим мисливцем за спідницями.
— Будьмо! — каже Арнольд, піднімаючи вгору склянку з колою.
Ми цокаємося з ним, і я цілком забуваю, що нам треба припильнувати, аби він добре попоїв, бо піца така смачна, що я нічого не бачу й не чую.
Не встигаємо й оком зморгнути, як усе з’їдено до крихти, а Арнольд, тим часом, устиг розповісти довгу історію про одну жінку, яка колекціонувала кришечки від лимонаду.
— Отже… чи маєте ви якесь хобі? — питає згодом Софія, доки ми складаємо тарілки в посудомийну машинку.
Відповідь не забарилася.
— Гриби! — випалює Уле. — І деко-рослини.
Софія витріщає очі.
— Гриби й дикі рослини?
— Деко-рослини, — виправляє Уле. — Це рослини, які служать окрасою.
Ніби ніхто цього не знає… Але Софія не ображається на пояснення очевидного.
— Моя мама теж любить гриби, — каже вона. — Навіть хоче натренувати Долара на лисичкового собаку.
— Лисичкового собаку? — дивуємося ми обидва.
Мабуть, у мене дещо скептичний вираз обличчя. А ось очі Уле аж сяють.
— Це такі собаки, які вміють винюхувати лисички в лісі, — пояснює Софія.
Уле має такий вигляд, ніби зараз одночасно настали Гелловін і Різдво. Лисичкові собаки — це ж неперевершене поєднання того, що він любить найбільше у світі: гриби й собаки.
— Трубчасті чи справжні лисички? — допитується він.
Але Софія, на жаль, знає не так багато про лисички чи собак.
— А ти? — звертається Софія до мене.
То що ж мене цікавить найбільше? Пережити старшу школу? Чи виправити трояка з фізкультури?
— Настільний теніс, — раптом кажу я.
Тітка Ґрю має тенісний стіл у своєму підвалі, ми часто граємо там з татом, коли приїжджаємо в гості на Різдво. Це, по суті, єдиний доступний мені вид спорту.
— То приходьте до мене в гості, — запрошує Софія. — У нас є в підвалі тенісний стіл.
— Ходімо вже, — нетерпеливиться Уле.
Я ніяковію за Уле, бо навряд чи Софія УЖЕ кличе нас до себе. Мала, мабуть, на увазі десь коли-небудь. Однак Уле вже прямує у коридор, бере з вішака куртку, а я знічено всміхаюся Софії.
— Усе нормально, — заспокоює вона мене. — Я мешкаю неподалік, а самій удома нудно.
— І мені підходить, — рохкає з вітальні Арнольд.
Софія пирхає сміхом.
— Дідусь полюбляє поспати не лише після вечері, але й після обіду.
Коли ми прощаємося з Арнольдом, я відчуваю величезне задоволення від свого першого робочого дня. А ще дуже задоволений, що скоро ми назбираємо достатньо грошей для участі Ейвінна в шкільній мандрівці.
І ще: дуже вигідний бонус — знайомство з людиною, яка має тенісний стіл у підвалі.
Я МИСЛЮ МАСШТАБНО
— А чому ти не ходиш у нашу школу, якщо живеш зовсім поруч? — питаю я, коли ми за кілька хвилин доходимо до Софіїного будинку.
— Приватна школа, — коротко пояснює Софія. — Мама скептично ставиться до офіційних установ, — вона відчиняє хвіртку й додає: — А тато живе у Швейцарії.
За хвірткою, уздовж викладеної кам’яними плитами стежки, яка веде до будинку, стоять невеликі скульптури. На щастя, важко визначити, голі вони чи ні, бо наполовину присипані снігом.
Ми підходимо до дверей, удвічі масивніших, ніж у нас вдома. Софія прикладає великий палець до пластинки, і замок із клацанням відмикається.