— Ось тут я мешкаю, — каже вона.
— Так, — констатує Уле.
Ми вішаємо на вішак свої куртки й роззираємося навколо. Тобто ми з Уле роззираємося, бо ж Софія, звісно, усе тут знає. Вона веде нас довгим коридором, а ми почуваємося мовби туристами.
— Любите більярд? — вона показує ліворуч. — У підвалі — басейн. І кінозал.
Ми з Уле переглядаємося. Очі ледь не вивалюються нам з очниць. Басейн? У БУДИНКУ?
— А тут — кімната для настільного тенісу.
Софія відчиняє двері.
— Я не дуже вправний гравець. Джойс завжди мене обігрує.
Я хрипко кашляю, мабуть, від шоку. Не звик бачити стільки розкоші за один раз.
— Джойс твоя сестра? — нарешті продираю голос.
— Au pair, нянька, — відповідає Софія. — Але зараз вона на канікулах. Мама має якусь дуже нагальну роботу, тож ми нікуди не поїхали цієї зими. А всі мої друзі роз’їхалися, — зітхає вона. — Смертельно нудно…
— Але ж… ти… ти вже тут, як у відпустці, — вихоплюється мені. — Тут гарніше, ніж у високогірному готелі!
Софія обводить поглядом стіни й здвигає плечима.
— Як на мене, тут надто порожньо.
Я оніміло витріщаюся на Софію і навколо. Порожньо? Вона при своєму розумі?
— Можна мені подивитися… на басейн? — питаю я майже в трансі.
Ми з Уле не відводимо очей від басейну. Заворожено розглядаємо усе навколо! Невеличкий холодильник з пляшками в кутку, плетені стільці з білими подушками й рослини, схожі на пальми. На маленькому столику складені охайним стосиком рушники, ніби чекають плавців.
Я наче побував у теплих краях. Або в раю, якщо він існує.
— Можеш мене сфоткати? — раптом шепче Уле.
— Якщо Софія не проти…
Софія не проти. Вона не проти навіть сфотографуватися перед басейном удвох з Уле. Я вже й не пам’ятаю, коли Уле востаннє так щасливо всміхався. Видно, йому теж дуже подобається басейн.
— Якщо хочете, можете завтра прихопити з собою плавки, — каже згодом Софія.
Завтра? Ми аж роти пороззявляли. Невже й справді можна ще й завтра сюди прийти?
У душі я верещу «ТАК!», а зовні зберігаю спокій і стримано киваю. Якби моя воля, я звідси нікуди не йшов би.
Софія сміється.
— Лимонаду перед грою?
Вона ставить пляшку в якусь машинку, яка трохи гарчить, і наливає лимонад у склянки.
Ми запитально дивимося на неї.
— «SodaStream», — пояснює вона. — Можна самому приготувати лимонад з будь-яким смаком.
Свій лимонад? Та я зомлію! Є десь цьому межа?
Якусь мить стою, мов паралізований, тупо киваю, попиваю лимонад. І раптом мені мовби з’являється одкровення, чи як там кажуть.
Таким, саме таким, я хочу, щоб було моє життя. Як у теплих краях. Або як у раю, можливо.
Віднині я маю велику мету: заробляти гроші. Заробити достатньо на басейн і тенісний стіл. І лимонадний апарат.
Не біда, що я програв Софії тенісний матч. (Її нянька Джойс, певно, крутий гравець.) Дорогою додому я аж нетямлюся від збудження.
— Хочу стати багатим, — кажу я до Уле. — Таким багатим, як Івонна.
Уле вражено на мене озирається.
— Справді?
— Так!
Що більше я думаю, то ґрунтовніше обмірковую проблему. Я хочу стати багатим. І важнецьким. Таким хлопакою, який плаває на яхті з іншими багатіями і веде поважні розмови про бізнес.
— І говорити теж хочу так, як багаті, — додаю я.
Уле не розуміє.
— Ну, такими бізнесовими словами, — намагаюсь пояснити я. — Біржа… кон’юнктура… і таке інше. А вдома — басейн у підвалі.
Уле хитає головою.
— А мені хочеться розмовляти з дівчатами, — каже він, трохи помовчавши.
Я ледь не розреготався. Уле завжди такий недалекий у своїх бажаннях. Моє бажання у сто разів ліпше, ніж його.
Як на мене, дівчата — це щось зовсім пересічне. Чого не скажеш про басейн.
— Побачимося завтра зранку, — кричу я йому навздогін, коли ми розходимося додому.
Я бреду засніженою дорогою і мугикаю пісеньку «Money, money, money».
Несподівано дзвонить мобільний.
— Як погуляли? Кароліна дала мені ваш телефон.
Ага, це Івонна. Я впізнаю її голос. Я аж трохи виструнчуюсь, перш ніж відповісти.
— Добре, — відкашлююсь я. — Ми вигулювали його п’ятдесят хвилин замість години, бо мій друг поранив великий палець на руці…
Івонна, здається, не має часу мене вислуховувати.