«Як минув день?»
«Працював. Пекли скони, вигулювали Арнольда. І мали фінансову нараду».
«І все?»
«Та нічого особливого. Знаєш, я думаю стати багатим!»
Іне, проте, щось не дуже цікавлять мої майбутні статки.
«То ти працював сьогодні? Цілісінький день?» — допитується вона.
«Єпп!»
Купання у басейні Софії теж можна розглядати як роботу. Дослідження, у кожному разі. Намагаюся дослідити, як мислять і розмовляють багачі, щоб і самому таке вміти, коли розбагатію.
Але розповідати про це Іне поки що наміру не мав. Навіщо будити в ній заздрість, коли вона смертельно нудиться в Ісландії?
«Ти ще тут?» — пишу я.
«Мушу вже йти», — відписує Іне.
Мабуть, кудись квапиться. Не має навіть часу, щоб послати мені серденько.
Зате в мене є більше часу на читання про гроші. А що я не знаю, що таке депозити й гедж-фонди (я думав, що «гедж-фонд» — це щось схоже на їжака), то переглядаю фото на мобільному. Фатіма поставила фото Біґ-Бена в Лондоні, Ніна — фото замку в Діснейленді. Усі решта фоткалися перед своїми дачними будиночками й перед грилями з ковбасками або робили селфі в лижному екіпіруванні.
Я зітхаю. Невже Анна не могла принести в сім’ю хоча б маленьку дачну хатинку?
За якийсь час знову сідаю до компа. Знаходжу сайт «Гроші і я», читаю:
«Якщо народився у бідності, це не твоя вина. Якщо помираєш у злиднях, подякуй лише собі».
Я шпортаюся за цю фразу. Перечитую ще раз. Багач, який її написав, зветься Білл Ґейтс. Відхиляюся на спинку стільця, перепускаю слова через себе. Невже це правда? Невже бідні докладають замало зусиль? І тому це їхня вина, що їм вічно бракує грошей?
Спершу я думаю про тата. Ні, він не бідний, та чи достатньо старався, аби стати багатим? Мушу ствердити — ні. Наскільки знаю, тато ніколи не спекулював з жодною валютою. Його цікавили хіба лиш дачні туалети. До того ж він ні разу не спробував свої сили в «короткоперспективних» торгах акціями чи в купівлі-продажу золота. Цілком можна сказати: подякувати може лише сам собі.
Трохи думаю про маму Ейвінна й про Віктора з Румунії. Може, вони просто занадто ліниві?
Я перечитую слова Білла Ґейтса тричі. І що довше думаю, то більше переконуюся, що вони дуже навіть підбадьорливі для такої людини, як я. Бо вони означають: якщо я докладу достатньо зусиль, то стану багатим! Добра новина!
Я завважую, як усміхаюся, усмішка дедалі ширшає, я не можу її стримати. Вгадайте, чи готовий Антон Альбертсен важко гарувати задля досягнення мети!
Я читаю далі, мій настрій поліпшується з кожним реченням.
«Оточи себе людьми, котрі прагнуть того ж, що й ти».
Я вже почав себе оточувати такими людьми. Уле, по суті, теж прагне того, що і я. А Софія народилася у середовищі, в яке я хочу потрапити. Правильний вибір шляху!
«Що, знову?» — відписує ввечері Кароліна.
«Так».
Я скликав нову нараду. На завтра.
ШАЛЕНСТВО ЗА ЖІНКАМИ
— Без родзинок? — перепитує німець, коли ми вранці приносимо булочки.
Я хитаю головою.
— Без…
Без родзинок і без горішків. Такі реалії. Останнім часом вести бізнес стало важче.
Я пояснюю англійською.
— Only in the weekends. But you can get it if… you pay!
— Ach so! — каже чоловік і теж переходить на англійську. — How much?
«Фокусуйся на підвищенні оплати», — кажу сам собі.
— Hundred and forty nine krones? — відповідаю я, бо ж мислю масштабно.
Еге ж, німець відразу це помічає. І закочує очі.
— Oh, expencive! You Norwegians love money, don’t you? — каже він, однак усміхається і простягає мені двісті п’ятдесят крон. — For today and tomorrow.
Потім махає нам рукою на прощання й голосно та виразно вимовляє «danke». Дивина! Немов за сигналом, решта сімейки визирає з-поза його спини. Мабуть, вони дуже соціальні, ті німці.
— Danke durchfalls, — відповідаю я, як завжди.
Ввічливість ніхто не відміняв, навіть при бажанні розбагатіти. І знову вся родина регоче. Та воно й добре: ніяких незадоволених мармиз.
— Ось бачиш, — кажу я до Уле, коли ми спускаємося від будинку до дороги. — Масштабне мислення виправдовує себе.
Уле задумливий.
— І все ж треба відповідати «gleichfalls», — вперто наполягає він.
О пів на дванадцяту ми викочуємо інвалідний возик з Арнольдом з воріт і прямуємо до спілки художників.
— Ви добре знаєте Пікассо? — питає Арнольд.