Арнольд важко закашлюється і ще довго відсапується.
— Все добре?! — скрикуємо ми з Уле в один голос.
А я ж відчуваю трохи більше відповідальності! Уявляєте, якби Арнольд помер у нашій присутності, саме тоді, коли ми повинні його пильнувати! (Ото втратили б купу грошей!)
— Так, — через силу киває Арнольд, очі йому почервоніли. За якийсь час, коли до нього повертається голос, він серйозно дивиться на Сіґне й каже: — Дуже дякую!
— Та нема за що, — бурчливо відказує Сіґне. — Зрідка випадає приємна нагода потовкти капіталіста…
Отож, коли одна стара пані рятує життя іншому старому панові, треба бути вкрай пильним, бо важко завадити їй піти до нього в гості. Надто, якщо сам старий пан запрошує.
— Мені конче треба допомогти впоратися з кросвордом, — каже Арнольд. — І з пляшечкою шері…
Гм, я налаштований доволі скептично. Але що можу вдіяти? До того ж дідуган якось витримав сотні голих жінок і не сказився. Навряд чи Сіґне зуміє довести його до сказу. Про Сіґне можна сказати багато хорошого, але вона аж ніяк не фотомодель.
Коли Сіґне й Арнольд зручно вмощуються на канапі, кожний зі своїм келишком шері й товстим журналом кросвордів, я таки розслабляюся. Обоє захоплені винятково літерами. Направду, нема чим тривожитися…
Потім ми годуємо Долара кормом з бляшанки й випускаємо погуляти в садку. Довго кидаємо йому паличку, а Долар не втомлюється її щоразу приносити.
— Що за день! Знаєш, я, здається, надивився на голих жінок на все життя, — кажу я.
— Та я — теж, — підтримує мене Уле.
І раптом обоє замовкаємо, бо перед нами виринає Софія — стоїть у снігу, усміхається.
— Я так і подумала, що ви тут. Готові до мене на кіно?
Я вагаюся.
— А Арнольд? Треба б спершу… спровадити додому Сіґне?
— Чому? Їм, — Софія киває на двері веранди, — дуже затишно вдвох.
Вона аж ніяк не хвилюється за свого жонолюбного дідуся. А вона ж його онука! Тому я вирішую за себе й за Уле.
— Ми зайдемо ще до вас по дорозі додому й проведемо Сіґне! — кричу я стареньким.
Мені відомо, що Сіґне дуже погано бачить у темряві. А зима — така зима: дуже рано темніє.
У Софіїному кінозалі ми дивимося фільм «Гаррі Поттер і філософський камінь». І п’ємо газований лимонад з апарата. Уле має пакетик желейок і що три хвилини пригощає сердечками Софію. Це добре, що він збагнув користь від знайомства з багатими людьми, але зараз, боюся, він трохи перегинає палицю.
Мені трохи шкода Ніколаса Фламеля, котрий змушений знищити свій камінь. Він стільки доклав зусиль, щоб отримати вічне життя, а тут жертвує ним заради інших.
Дуже характерно, думаю я. Люди заздрять успішним людям і речам, на які ті чесно заслуговують.
— Я така рада, що у вас теж домашні канікули, — каже потім Софія. — Інакше я сиділа б удома й чорно нудилася кожного пообіддя. Завтра ще прийдете?
Що за дурне запитання! Звичайно, прийдемо.
Надворі я пишу Сіґне смс-ку, що ми вже в дорозі.
«Ви готові?»
Дзеленькає відповідь: «Я зараз буду вже вагітна».
Я моментально ціпенію. Ми з Уле, мов загіпнотизовані, втуплюємося в екран мобільного. Уже вагітна? Про що це вона?
Не вірю, що жінки її віку можуть так легко зачати дитину. Принаймні не так стрімголов.
— Її треба… рятувати? — занепокоєно питає Уле.
Я намагаюся думати тверезо. Про Сіґне, яка так стрімко кинулася до Арнольда, коли той подавився тортом. І про Арнольда, який не встає з інвалідного возика. До того ж якби Сіґне потребувала порятунку, вона написала б «Рятуйте!» чи щось таке.
Я хитаю головою.
У голові крутяться дивні й сердиті думки, адресовані Арнольдові, отому «казанові», і сповнені здивування, адресовані Сіґне.
«Я хотіла написати, що я вже готова», — пише Сіґне.
Я аж сміюся від полегшення.
— Та ні, вона не вагітна! — кричу я Уле. — Фальшива тривога!
І лише тоді помічаю жінку, яка проходить повз нас з собакою на повідку. Вона дуже дивно на мене дивиться.
Я невимовно радий, коли веду не вагітну Сіґне від Арнольда додому, заводжу до помешкання. Сіґне, як видно, також рада. Не тому, що не вагітна, звісно, а тому, що знайшла соратника по кросвордах, як вона каже.