Якийсь час триває пауза.
«До речі, відколи це ти почала перейматися, гарні люди чи ні?» — дописую я, бо така реакція абсолютно нетипова для Іне.
Відповідь з Ісландії надходить блискавично.
«І зовсім я не переймаюся. Хочу лише, щоб люди говорили правду».
Ага, ось цю Іне я знаю. Іне, яка завжди думає про справедливість, правду й таке інше. Але цього разу вони помиляється.
«Я кажу ПРАВДУ!»
Однак моє запевнення щось не діє. Я довго чекаю, аж нарешті Іне відповідає:
«Невже?»
З товстим знаком запитання.
Якийсь час я сиджу, думаю. А потім пишу великими літерами, щоб таки переконати Іне у правдивості своїх намірів.
«Я ЛИШЕ СПОСТЕРІГАЮ ЗА ЇЇ ГРОШИМА».
ВУГЛИК І БРИДКІ КОХАНІ
Знову ранок і знову німецький татко каже «Danke sehr», беручи кошичок зі сконами. А тоді несподівано переходить на англійську.
— But tomorrow we will buy our own.
But tomorrow we will ЩО? Ввічлива усмішка застигає на моїх губах. Німці більше не хочуть купувати у нас скони? Купуватимуть у крамниці?
Німець вибачливо усміхається.
— It’s too expensive, — виправдовується він. — Sorry.
Sorry? Легко йому казати. У нас шафка від борошна ломиться, а вони: вибачай та голоблі завертай?
Я мав би застосувати свій дар переконувати. Але, по-перше, не певний, чи маю такий дар, а по-друге, мої думки заціпеніли в голові, бо досі працювали лише на підвищення цін. То як тепер вчинити? Знову опускати ціну? (Про це Кордоне нічого не каже.)
Доки я придумував, як би то переконливо аргументувати наші видатки й прибутки, німець уже помахав на прощання і зачинив двері.
Я навіть звичне «danke durchfalls» не встиг сказати.
Ми з Уле трохи втратили запал. Якийсь час тиняємося вулицями без жодної мети. (В Арнольда сьогодні педикюр, тож раніше другої пополудні нема чого до нього й потикатися.)
Я лаю на всі заставки скупих німців. Кажу, що вони логічно повинні були розраховувати на підвищення ціни, бо домашня випічка — це вам не напівсирі борошняні вироби з «Ківі».
Уле здебільшого хвалиться новою краваткою, в якій він прийде на весілля Анни й мого тата. Усю сім’ю Уле запросили.
— Мама сказала, що ми могли б разом намалювати вітальну листівку, якщо хочемо. Завтра, у нас вдома, — раптом міняє він тему.
Ух… Я відразу відчуваю укол нечистого сумління. Подарунок для тата й Анни! До суботи не так вже далеко, а я ще й за холодну воду не брався! Досі не знаю, що саме для них придумати.
Але в мене є виправдання: я був дуже заклопотаний справами значно важливішими за всілякі весілля.
Я киваю Уле. Перш ніж щось планувати, ми вирішуємо перечекати до другої години в мене вдома. Лише в «Ківі» зазирнемо по дорозі.
(Хоч я проти витрачання грошей без потреби — Уле, навпаки, радо б їх тратив, — але ніколи не мав сили волі відмовитися від булочок з кремом.)
Щоб потрапити в крамницю, ми обходимо її ззаду, і на куті натикаємося на Ейвінна — той кидає конверт у червону поштову скриньку, яка висить саме на куті крамниці.
Побачивши нас, він здригається від несподіванки, бо ж мав би бути зараз «на роботі». Я його заспокоюю:
— Обідня перерва?
Ейвінн киває.
— До старої пані, якій ми допомагаємо, прийшла хатня помічниця, то нам випала вільна хвилинка.
— Пощастило, — кажу я, а сам раптом лякаюся, щоб Ейвінн, бува, не поцікавився, як минає наш робочий день. Не маю ніякого бажання розповідати про німців, які вирішили купувати скони в крамниці, а не в нас, тому скоренько змінюю тему розмови.
— Що, любовного листа відсилаєш? — підколюю я його, киваючи на поштову скриньку.
— Нє… — затинається Ейвінн. — Це татові.
Уф! Іноді я забуваю, що тато Ейвінна знайшов собі нову кохану й переїхав з нею у Данію.
— Лист? — усе ж перепитую я.
Дивно, бо Ейвінн з Нільсом допомагають літнім людям розібратися з комп’ютерами й мобільними, а тут він пише паперового листа, наче у вісімнадцятому сторіччі.
— Та у них там, у Данії, перебої з електрикою, — бубонить Ейвінн. — Тато дуже рідко відповідає на мейли й смс-ки…
Зненацька я помічаю, що мій замок-блискавка трохи перекосився, і починаю запопадливо його поправляти.
— Тоді, звісно, зручніше написати листа, — устряє Уле, рятуючи ситуацію. — Ми хочемо купити булочки з кремом. Ходи з нами!
Але Ейвінн заперечно хитає головою.
— На мене чекає Нільс.
Аж коли Ейвінн зникає з очей, до мене доходить, що він, мабуть, збрехав. Відмовився від булочок, бо мама не може дати йому кишенькових грошей. Тепер я пригадую, що Ейвінн ніколи не ходить з нами до крамниці.