Що ж, шкода Ейвінна. От кому справді треба навчитися, як заробляти гроші. Пощастило йому, що має такого друга, як я.
Ми з Уле перелазимо через снігову кучугуру, огинаємо кут будинку й виходимо до крамниці. А перед входом стоїть ще один знайомий. Віктор, звісно. Щосили махає нам рукою, хоча зазвичай ніколи так не поводиться.
— Хіба ми не збиралися інвестувати гроші в наш бізнес? — шарпаю я за рукав Уле й повертаю в інший бік. — Булочки шкодять здоров’ю…
Чого йому, тому Вікторові? Невже не задоволений браслетом, який я йому дав минулого разу? Хоче виміняти його на гроші?
Уле має розгублений вигляд, але, як завжди, відразу слухається мене.
— Можемо купити моркву замість булочок, — пропонує він.
Я хитаю головою і тягну його геть від крамниці.
За якийсь час сторожко озираюся. Віктор далі нам махає. І щодуху припускаю бігцем, волочучи за собою Уле.
Не думав, що Віктор такий нав’язливий…
Коли ми за кілька годин дзвонимо в двері будинку на вулиці Лікесвей, нам відчиняє Сіґне.
— Арнольд питає, чи могли б ви зайти увечері. Ми саме розглядаємо старі мистецькі альбоми. Але ви теж можете подивитися, — каже Сіґне й лукаво додає: — Чи й для цього занадто цнотливі?
Грубуватий у неї гумор. Та я вже до нього звик.
Ми роззуваємося і заходимо досередини. Арнольд сидить у вітальні, на столі — велика книжка.
— Це — книжка про Пікассо, — пояснює Сіґне, а тоді показує на картину: — А це — Дора Маар. Вона була коханою Пікассо.
Mamma mia, думаю я. Нівроку собі кохана! Мабуть, він малював її перед тим, як вони розлучилися. Обличчя Дори Маар спотворене до краю, ніс десь посередині голови. Напевно, жінка почувалася дуже розчарованою, побачивши свій портрет.
Якби я малював портрет Іне, то принаймні б ПОСТАРАВСЯ добитися схожості.
Сіґне розгадує з мого виразу обличчя, про що я думаю.
— Це називається «кубізм», — пояснює вона. — Пікассо хотів, щоб ми побачили її з різних кутів.
— Саме це прагнули б побачити багато людей у світі, — промовляє Арнольд.
— Що? — не розумію я.
— Побачити речі з різних кутів зору.
Дуже сподіваюся, що він не має на увазі оті ескізи Пікассо. Бо їх я вже надивився донесхочу.
Сіґне задоволено поглядає на Арнольда.
— Невже ти став сентиментальним на старості літ?
— Я зовсім не розумію, про що вони говорять, — Уле нетерпляче зиркає на годинник. — Софія, мабуть, повернулася з тренувань верхової їзди. Може, уже підемо? — підганяє він мене.
— Ідіть, ідіть, — озивається Арнольд. — Сіґне купила рисувальні вуглики, тож ми маємо чим себе зайняти на багато годин наперед.
Сьогодні вдома в Софії знову кіно. Дуже романтичний фільм, який ми дивилися з Іне влітку.
Не скажу, що я схильний до романтики більше, ніж інші хлопці мого віку, та все ж, коли бачу, як герої знову возз’єднуються під звуки плаксивої музики, не можу стримати розчулення. Ураз хвилею накривають думки про мою кохану.
Іне, моя Іне. Та, що сказала, що я їй брешу. Невже ревнувала? До Софії?
Я мимоволі всміхаюся. Так, мені подобається домашній лимонад і купання у басейні, але я не закоханий у Софію. Ні, я дружу з Софією, бо мене насамперед цікавлять її гроші. Бо я мушу вивідати, як стають багатими і як мені розбагатіти.
(Шкода, правда, що Софію зовсім не цікавлять розмови про гроші. Вона скрушно дивиться на мене, щоразу, як я лізу до неї з розпитуваннями.)
Проміняти Іне на іншу? Як можна проміняти Іне, найвродливішу, найкрутішу, наймилішу дівчину з усіх, яких я знаю, з волоссям, яке пахне яблуками, і найніжнішою шкірою на щоках?
«Я тебе кохаю», — пишу я смс-ку в темному кінозалі й посилаю цілий жмут серденьок. «Ніколи не покохаю нікого іншого, щоб ти знала!»
І, о, щастя! Іне забула свої вчорашні ревнощі. Посилає мені серденько й питає: «Поговоримо ввечері?»
Замість відповіді посилаю їй сімнадцять сердець.
Після фільму ми смакуємо тостами.
— Що сьогодні поробляє мій дідусь? — питає Софія.
— Захотів, щоб його вигуляли пізніше, — повідомляю я. — Він надто зацікавлений Сіґне й вугільними олівцями.
— Вугільні олівці? А це що таке?
Я відкушую шматочок тоста.
— Ну, це такий олівець, яким Пікассо малював…
Я ціпенію з роззявленим ротом, рвучко хапаю Уле за руку.