— Треба поквапитися! — велю йому.
Доки ми біжимо вниз схилом до будинку Арнольда, я захекано пояснюю Уле:
— Ти що, не розумієш, навіщо Арнольдові вугільні олівці?
— Ні, — важко сапає Уле.
— Він має намір намалювати оте, що вони називають «актом».
— Яким актом?
— Він хоче намалювати Сіґне ГОЛОЮ!
Ми прибігаємо останньої миті. У вітальні, й справді, стоїть Арнольд і допомагає Сіґне зняти куртку. Одна її рука ще в рукаві.
— Стійте! Стійте! — репетую я, вбігаючи до вітальні.
І вони завмирають. З дуже ошелешеним виглядом.
— Навіть не смійте роздягати Сіґне! — шиплю я, люто просвердлюючи Арнольда поглядом.
— Роздягати? — очманіло перепитує Арнольд.
— Так! І малювати її вугільним олівцем! — тупає ногою Уле.
Він навіть схрещує на грудях руки і суворо дивиться на старого.
Але тут отямлюється Сіґне.
— По-перше, — каже вона, — я саме вдягатися почала. А по-друге, ще тільки бракувало, щоб двоє надто цнотливих пуцьвірінків вказували мені, що я маю робити і чого не маю! Якщо мені стрельне в голову роздягнутися наголо й позувати комусь для картини, то я роздягнуся. І на цьому крапка!
Запала дуже дивна тиша.
Потім Арнольд показує нам аркуш паперу на столі.
— Я малював, до речі, вазу…
— Я подумав, що ви потрапили під вплив Пікассо, — виправдовуюся я згодом, коли ми виїхали возиком на прогулянку.
Уже давно я не почувався таким засоромленим.
Але Арнольд сміється.
— Усе гаразд! Ви такі потішні!
Ми випустили Долара в Арнольдовий сад і гуляємо по обидва боки возика, слухаючи Арнольда, який нівроку розбалакався.
— А ви маєте якісь хобі, хлопчики? Окрім Пікассо, звісно? — питає він і сміється.
О, невже? Він питає про хобі? Саме те, що треба. Ясна річ, я маю хобі!
— Я трохи вивчаю економіку, — випалюю я і пишаюся, як доречно вжив слово «вивчаю».
— Он як!
Я відразу проймаюся надією, що оте з «економікою» неймовірно зацікавить Арнольда. Що він дасть мені корисні поради й, може, навіть трохи стартового капіталу, якщо я коли-небудь закладу свій бізнес.
Арнольд підтримує розмову.
— То які плани?
— Купівля-продаж золота, — не задумуючись, відповідаю я, хоча ґрунтовно цю тему ще не обмірковував, але мені здається, що багатії не люблять невпевненості.
— Ага, — тільки й каже Арнольд і, на моє превелике розчарування, звертається до Уле. — А тебе що цікавить?
Уле спершу трохи вагається, а тоді бовкає:
— Я почав писати вірші.
Я аж рота роззявляю. Вірші? Мені не почулося?
— Дуже мило, — киває Арнольд. — Гадаю, тобі треба серйозно взятися до віршування.
— Але це важко… Висловити те, що лежить на душі.
Арнольд задумливо киває. Судячи з усього, його більше зацікавили вірші Уле, ніж мої гроші. Але, може, він демонструє цікавість просто з ввічливості.
— А ви знаєте якісь вірші? — питає Уле.
Видно, що він не розбирається у людях. Ясно ж мов білий день, що Арнольдові в голові винятково гроші.
— Ну-у… я знаю лише один вірш напам’ять. Але він такий гарний, аж мені шкода, що я не знав його у вашому віці.
— Прочитайте! — просить Уле.
І Арнольд читає. Спершу театрально прокашлюється, а тоді декламує.
Вірш дуже коротенький. (Я б і сам зумів такий написати.) У ньому йдеться про чоловіка, який наводить лад у своїх речах і раптом починає підозрювати, що не він володіє речами, а речі володіють ним. Закінчується вірш так: якщо володієш вісьмома речами, то вже не володієш собою. І що б це мало означати?
Арнольд штурхає мене під бік.
— Гадаю, це ти мусиш узяти собі в життя, — каже він.
Узяти собі в життя? Вірш? Я побоююся, чи не почав Арнольд з’їжджати з глузду. Речі ж не можуть володіти людьми! Не уявляю, як тостер може володіти, скажімо, Анною. Він же не має мозку…
— Як називається вірш? — цікавиться Уле.
— «Тиранія речей». Автор — данець Піт Гейн. Я тобі позичу його поетичну збірку.
Ха! Ну, ясно, лише поети можуть писати такі незрозумілі віршики. Мій однокласник Сіндре вважає за чисте божевілля те, що прибацане мистецтво оплачується з наших податків. Здається, я готовий з ним погодитися.
І ще я майже певний, що Арнольд бреше, кажучи, ніби знає лише ОДИН вірш. У старого мисливця за спідницями голова, мабуть, вщерть забита усілякими любовними віршами, які він шепоче на вушко жінкам.