— Категорично не хочемо, — твердо промовила Анна. — Ми й гостям сказали, що подарунків нам не треба.
Я вражено витріщаюся на неї.
— Не треба подарунків? — нарешті видушую з себе.
— З кожною річчю, яку ми купимо собі самі, світ стане теплішим, — пояснює Анна. — І дім наповниться милими серцю речами. Зрештою, ми ж маємо все, чого потребуємо, хіба ні? — Анна вдоволено обводить руками довкола.
Надто вдоволено. Аж мене це дратує.
Я оніміло стою. Посеред кухні… У мені наче великий магніт, який починає притягувати усі несправедливості світу, мов колючу металеву стружку, як з отого досліду на уроці фізики. Стружка несправедливостей колеться і дряпається, а коли дія магніту зникає, усе дурне й прибацане раптом бурхливо вливається у мою кров.
І закипає гнівом.
— Ми НЕ маємо всього, чого нам треба, — злісно шиплю я; лише почувши власний голос, розумію, ЯКИЙ я розлючений. — Усі навколо мандрують на Південь або в затишні літні будиночки! Усі, крім МЕНЕ!
Тато ціпеніє й налякано на мене витріщається. Так налякано, що враз втрачає весь ексклюзивний вигляд у своєму смокінґу. Тепер він схожий на розгубленого директора цирку.
— Але ж, Антоне… — белькоче він.
— Чому саме МИ повинні думати про навколишнє середовище і все таке, коли інші про це НЕ думають? Особисто я потребую лимонадного апарата, щоб ви знали!
Анна розтуляє рота, але я не даю їй навіть слова сказати.
— Якщо вже ви викидаєте стільки грошей на це дурнувате весілля, то хоч щось мали б захотіти собі повернути!
До директора цирку нарешті повертається голос. І той голос дуже суворий.
— Антоне! У цьому домі не розмовляють таким тоном!
— Та ні, розмовляють! — ціджу я крізь зуби. — Бо в цьому домі лише про весілля і думають. А я єдиний з класу ніколи не бував у південних краях!
Це не зовсім правда. Ейвінн точно ніколи не виїжджав далі свого порога. І все ж!
— Ну, досить! — суворо промовляє тато.
Але я з ним нізащо не погоджуюся.
— Дідьче весілля! — викрикую я. — Хай би ви ніколи не зустрілися!
Я гнівно гупаю ногами, вилітаю з помешкання і гримаю за собою дверима так, що Сіґне поверхом вище точно подумає, ніби почався землетрус.
Потім западає дивна тиша.
Я стою на килимку перед своїм помешканням і аж закипаю від люті.
— Дідьче весілля! — шиплю сам до себе.
Ще тричі повторюю прокльони. На душі боляче й солодко водночас.
Мені навіть хочеться трохи поплакати. Бо всім до мене байдуже. Натомість щосили копаю вхідні двері.
Весілля… Вочевидь, лише воно має найвищий сенс!
Потім я двічі намотую кола навколо нашої багатоповерхівки. Минає небагато часу, а я вже каюся, що гримав дверима. (Ліпше було б замкнутися у своїй кімнаті й ігнорувати всі спроби тата й Анни зі мною заговорити.)
Хоч на мені грубий плетений светр, він аж ніяк не годиться для гуляння надворі при мінус п’ять.
Тому я ховаюся у сусідньому під’їзді. Але ні! Хтось поставив там переноску для звірят, яка смердить котячою сечею.
Господи!!! Навіть тваринки проти мене!
Я важко-важко зітхаю. Тоді пишу смс-ку «Scones, data & fitting dogs». Мені треба, щоб хоч хтось рухався би в своїх вчинках у правильному напрямку.
А ще мені потрібне тепле місце, де приткнутися.
— Може, зустрінемося в Уле? — пропоную я.
На щастя, зустрітися можуть усі, крім Ейвінна. Я трохи веселію. Уже за якихось пів години ми сидимо в підвальчику Уле й поглинаємо булочки, які розморозила й розігріла його мама.
Булочки, як завжди, дуже смачні, але не надто поліпшують мій настрій. Ще й враження складається, ніби всі чогось від мене очікують. Хоча це зовсім не робоча нарада.
Попри все, я відчуваю певну відповідальність за загальний настрій, бо ж саме я скликав друзів. Намагаюся позбирати себе докупи. Викинути з голови все неважливе — весілля і довбані смокінґи.
За якусь мить в думках зринає блискуча ідея, яка, звісно, стосується нашого бізнесу, але трохи в інший спосіб. Бо сьогодні ми повинні зосередитися лише на позитиві, думаю я. Не на роботі, яку конче виконати, а на власне прибутку.
(Дуже навіть добре, що Ейвінн не зміг прийти!)
Я усміхаюся якнайпривітніше.
— Отже… на що плануєте витратити свою частку зароблених грошей? — питаю я і додаю, щоб візуалізувати приклад: — Я куплю лимонадний апарат.
Тиша зависає надто надовго. Кароліна дивиться на мене якось дивно.