На цих словах я уникаю її погляду й стрибаю сальто у воду. Я теж ніколи не був би тут, якби Софія не мала будинку, напханого крутецькими речами.
І водночас я ледь не згораю від бажання зізнатися, що скоро нас буде двоє. ДВОЄ багатіїв.
— А зараз маєш коханого? — цікавиться Уле.
— Ні, — усміхається Софія. — Наразі я гуляю лише з Доларом.
Вона пірнає, відштовхнувшись ногами від бортика басейну й здіймаючи стовп бризок.
— Я теж залюбки ходжу гуляти… — починає Уле, але Софія не чує його у воді.
— Те саме відбувається і з більшістю моїх однокласників, — продовжує Софія з середини басейну. — Вони дружать зі мною лише тому, що я багата.
— Це аж так небезпечно? — хрипну я.
— Так! А ще вони думають, що я люблю гроші, — веде далі Софія. — А я не люблю! Мене турбують проблеми навколишнього середовища й нашої планети. Ми з дідусем часто про це розмовляємо. А найважливіше: я хочу, щоб дружили зі МНОЮ, а не з грошима моєї мами!
Ми з Уле запопадливо киваємо. Але мене трохи дратує, що Софія так непоштиво говорить про гроші, які дали їй оце все навколо. Дали те, що я так прагну здобути.
— Але ж ви не такі, ви інакші, правда? — Софія уважно на нас дивиться. — Вас не цікавлять лише матеріальні речі? Ви такі класні, вигулюєте Долара, розважаєте балачками дідуся і таке інше…
— За гроші, — уриває її Уле.
Ото завжди встряне зі своєю чесністю невлад!
Софія сміється.
— Але ми класні, — квапиться запевнити її Уле. — Ми навіть вірші пишемо.
— Вірші?
— Я не пишу віршів, — погордливо пирхаю я, виразно дивлячись на Уле.
Хоча, правду кажучи, дуже хотів би ось саме цієї миті вміти віршувати. Тоді зміг би присвятити вірш татові й Анні. До весілля всього лиш три дні, і мене невпинно мучать докори сумління. Десь глибоко в душі.
— Вірші — це круто, — каже Софія, сидячи на бортику басейну. — А я знаю ось такий німецький віршик: «Wenn die Damen in Baden-Baden baden, baden die Herren mit».
І хоча я ще не став експертом з німецької мови, відразу зрозумів, що це віршик на гру слів про чоловіків та жінок, які «baden», тобто купаються у Баден-Бадені.
— Браво! — вигукую я, плескаючи в мокрі долоні.
Софія робить реверанс у воді.
— Danke sehr! — жартома дякує вона.
— Danke durchfalls, — киваю я.
Софія аж рота роззявляє.
— Треба казати «gleichfalls», — сміється вона. — «Durchfalls» означає…
Софія регоче.
Я не сміюся.
— Що означає? — питаю налякано.
Софія ніяк не нарегочеться. Щоб перестати сміятися, їй доводиться пірнути під воду. Нарешті спромагається на слово.
— Це означає «пронос»…
Пронос. Он воно що. А я ж думав, що веселю німців сконами та ввічливістю. Аж ні! Нарешті я збагнув, чому вся німецька сімейка щоранку збігалася до дверей: чекали на появу дивакуватого норвезького хлопчиська, котрий приходив до них з кошиком і казав: «Дякую, проносе!»
Господи! Німці враз перестають мені подобатися. Це ж як низько треба впасти, щоб потішатися з інших!
Мені не подобається, що Софія далі регоче з мене, а Уле пишається собою, бо ж відразу знав, що я дякую неправильно. Та я щосили вдаю, ніби нічого особливого не сталося.
До того ж потім Софія поводиться цілком приязно. Позичає мені шовкову шаль, щоб я міг ходити вдома з загорненою шиєю і ніхто не помітив мого засмока.
— Хочеш послухати мій вірш? — питає Уле.
Ми нарешті простуємо до будинку Арнольда. Уле мовчки тупцяє поряд зі мною, аж нарешті озивається. Певно, довго обмірковував, чи варто мене про таке питати.
Чесно кажучи, мені не хочеться. На цей момент мене більше цікавлять гроші, ніж мистецтво. Але ж Уле мій друг.
— Може, й хочу, — погоджуюсь я.
Уле вдячно всміхається, виймає з кишені складений аркуш паперу. Папір бузкового кольору, я відразу впізнаю його — на такому ми писали листівки вранці.
Уле декламує:
Ти мов квітка
Без колючок,
Добра, наче собача…
Він на мить замовкає, вичікувально дивлячись на мене.
— Ну? І це все? — питаю я.
Уле киває.
— Подобається?
По-перше, як на мене, вірш надто короткий. Якщо Уле планує стати поетом, то мусить навчитися писати довші поеми. Оплата ж поезії порядкова, як мені здається.