— Ну, незле, — кажу я. — Але виразно відчувається незавершеність.
Уле не зводить очей з папірця. Я бачу його розчарування.
— Я не зумів нічого більше придумати, — зітхає він.
Я підбадьорливо ляскаю його по плечі, як добрий друг, бо ж так і є.
— А куди поспішати… У тебе все життя попереду, щоб навчитися добре писати.
Уле хитає головою і мовчить.
Цього вечора ми дуже ефективно вигулюємо Арнольда. Надворі удвічі морозніше, ніж учора, тож і час прогулянки можна скоротити наполовину.
Арнольд, на щастя, не має нічого проти.
— А ви, до речі, граєте в гольф? — питаю я, штовхаючи візок засніженою доріжкою навколо футбольного поля.
— Гольф? Ні, ніколи не мав на таке часу.
Арнольд якийсь час мовчить, а потім додає:
— Тепер пригадую, що така гра мені не надто подобалася.
— Справді? — встряє Уле.
Арнольд киває.
— Моя дружина… вона розумілася на цьому — завжди прагнула жити сьогоднішнім днем. А я… гай-гай…
Я вражено дивлюся на старого.
— Але ж ви зуміли стати багатим! Таким варто пишатися!
— Гм… Можливо, — завагався Арнольд. — Іноді мені здається, що я міг би почуватися щасливішим, якби був таким, як Сіґне… Вона завжди сама управляла своїм життям. Я ж дозволив грошам управляти моїм…
Що за дурниці! Гроші не можуть управляти життям людей, думаю я. Точнісінько так само, як не можуть управляти нашим життям, скажімо, тостерниці. Це — усього лиш дурня, вигадка поетів.
— Звісно, гроші приносять багато приємного, — говорить Арнольд. — Але не рятують від старості, коли ніхто не приходить у гості.
— Івонна вас не провідує? — питає Уле.
— Зрідка, — хитає головою Арнольд. — Вона залишила мені для розради собаку, та… мене не надто цікавлять собаки. Мені цікаві люди, — старий зітхає. — Добре, що Софія навідується…
Від згадки про Софію Арнольд усміхається.
— Не можу сказати нічого поганого про Івонну. То, певно, моя вина, що вона стала такою. Я ніколи не мав на неї часу.
Дуже незвично слухати, як дорослі зізнаються у своїх помилках. Дивне відчуття, направду. Мені раптом стає шкода Арнольда, він надто суворий до себе.
— Хіба Івонна не отримала всього, чого бажала? — обережно розпитую я.
Можу закластися, що Івонна об’їздила всі чудові південні краї.
— Не певний, — відповів Арнольд.
Коли ми трохи згодом ввалюємося в дім з інвалідним возиком і Арнольдом, я — не знати й чому — згадую про велетенського доісторичного ірландського оленя з такими гігантськими рогами, що він не міг пересуватися у лісі і тому вимер як вид.
Але нам таки простіше.
Тато з Анною, видно, вирішили не згадувати вчорашньої сварки. Коли я повертаюся додому, вони питають лише про найнеобхідніше: «Чи не треба випрати твою білу сорочку перед весіллям?», «Ти не забув приміряти вихідне взуття, чи не виріс з нього?»
Мене таке влаштовує. Звісно, влаштовує. В ігри «ніби нічого не сталося» уміють грати багато людей.
— Якщо підібгати пальці, можна ходити, — кажу я квасним тоном.
— Треба купувати нові? — питає тато.
— Та ні, нащо викидати на мене гроші, — буркаю я.
Тато зиркає на мене, але мовчить.
А я, підбадьорившись, бурчу далі.
— На сорочці маленька дірочка, але її ніхто не помітить, якщо я притискатиму руки до тіла — увесь час…
Усе, що я базікаю, брехня, але так приємно брехати.
— То як, потрібні тобі гроші чи ні? — тато намагається говорити спокійним, буденним тоном.
— Та ні! Гроші мені більше НЕ потрібні! Я знайшов роботу в гольф-клубі.
— Роботу?
Тато приголомшений.
Я сіпаю назад головою, мовби відкидаючи волосся.
— Дехто називає це дитячою працею, але…
Тато швидко й мовчки виходить з кухні.
Увечері я рано замикаюся у своїй кімнаті. А коли тато з Анною починають свої танці під «Дідуся…», я так дратуюся, як ніколи досі.
«Дідусь мій вміє танцювати ще з юних літ…» — блеє з динаміків старечий голос.
Ха! Зате мій тато не вміє, думаю я і зловтішаюся наперед, як тато видурнюватиметься у своєму прибацаному смокінґу.
Ой, гірко він мене розчарував! Чоловік одружується, викидає на весілля гроші, купує нікому непотрібний майонез і витрачає купу туалетного паперу, анітрохи не думаючи про сина.
Такі вчинки треба заборонити.
І хоч я злий та роздратований і почуваюся упослідженою дитиною, дуже швидко відчуваю втому. (Це, мабуть, із трудовим життям пов’язано.) Прочитавши ще раз листа від адвоката, я скручуюся під ковдрою калачиком. Уже майже засинаючи, раптом згадую: я ж не повідомив новин Іне!