Я інколи з ним розмовляю, тому знаю, що його звати Віктор і він грає на акордеоні. Але перед крамницею грати заборонено.
— Hundred крон, — каже Віктор, усміхаючись. — I hope to go to family. To Easter.
Віктор не дуже добре розмовляє англійською, та все ж я розумію: він сподівається заробити трохи грошей, щоб провідати свою родину на Великдень.
— See picture?
З задньої кишені штанів Віктор виймає зім’яту фотокартку. На ній двоє маленьких дівчаток і ще менший хлопчик — усі всміхаються карими оченятами.
— Nice children, — киває він. — Very nice.
— Yes, — відповідаю я.
— Yes? — повторює за мною Уле.
— Е-е, I only have credit card, — кажу я до Віктора. — But I will… check… inside, — показую на вхідні двері.
Віктор киває, вдячно всміхається, а ми з Уле заходимо в крамницю. Там відразу прямуємо до полички, над якою написано «Випічка». Ми заслужили собі на булочки — від самого Різдва ще не мали канікул.
Раптом у моїй кишені дзеленькає.
«Ви маєте бомбу?»
Отже, якщо комусь цікаво: я не терорист. Не кажучи вже про Сіґне Салвесен, стареньку, котра живе поверхом вище. І хоч Сіґне людина доісторичної епохи, вона таки навчилася відсилати смс-ки. Просто іноді не потрапляє пальцями в потрібні літери. Чесно кажучи, ніколи не потрапляє.
«Бомбу?» — перепитую я.
«Бульйон», — виправляє Сіґне.
Старенька часто щось у нас позичає. Здебільшого корицю, бо вона шаленіє за рисовою кашею. До того ж ми часто робимо для неї закупи, тато, Анна чи я. Тому такі смс-ки не дивина.
«Саме в крамниці. Можу купити», — відписую я.
«ХОК», — відписує Сіґне.
Ну, ясно… Мало бути «ОК».
Купивши дві солодкі булочки й пакетик бульйону, я вже не маю сотні крон, щоб купити журнал.
— But next time, — обіцяю я Вікторові, коли ми з Уле виходимо повз нього надвір.
По дорозі до Нільса я розповідаю Уле про одну смс-ку від Сіґне кілька тижнів тому. «Я заб’ю товаришку з автобуса», — написала вона.
Хоч, як вона може забрати товаришку з автобуса, я теж не розумію. Сіґне така стара, що ходить або з двома ціпками, або з ходунцями. Але голова працює нормально.
І раптом у моїй голові чується отаке: дзелень!
— Я знаю, які потреби має наше найближче довкілля! — вигукую я.
МОЗКОВИЙ ШТУРМ
— Інформаційна підтримка! — кричу з порога.
Кароліна, Нільс та Ейвінн підводять на мене очі. Я виборсуюся з шалика, не перестаючи схвильовано говорити.
— Сіґне, наприклад! Вона потребує допомоги з інтернетом і таким іншим. Багато старих людей не вміють дати собі раду з комп’ютерами!
І не лише старі, думаю відразу. Тато не спроможний навіть телевізор нормально увімкнути без моєї допомоги.
Нільс теж відразу захоплюється ідеєю.
— Інформаційна підтримка! — теж скрикує він. — Це НАМ під силу! — і він гупає Ейвінна в плечі. — У старечому домі біля школи!
Нільс підморгує нам так, щоб не бачив Ейвінн.
— Я вже пояснив йому, що ми організовуємо учнівський бізнес, — оголошує він.
Ейвінн киває і широко всміхається.
— Каро, ти з нами?
Ну так, я чудово розумію, чому вони не питають ні мене, ні Уле, чи ми з ними. Це ж нормально, що не всі можуть бути комп’ютерними геніями.
Та Кароліна, на жаль, заперечно хитає головою.
— Я вже знайшла собі роботу, — каже вона. — Доглядатиму сестричку, щоб уникнути «організованого дозвілля на канікулах».
— От не щастить, — буркає Ейвінн.
— От чудово! — вигукую я.
Але скидається на те, що таки Ейвінн має рацію.
— Ти не знаєш моєї сестрички, — зітхає Кароліна й промовисто дивиться на мене. — Але я можу бути адміністраторкою. І, можливо, диспетчеркою?
Кароліну відразу зарахували в команду. На щастя, вона нітрохи не схожа на своїх батьків. Тож нам, слава Богу, не загрожують усілякі засоби безпеки, типу шоломів чи взуття з шипованими підошвами. Зате вона наполягає, щоб усі впевнилися, чи мають номери телефонів одне одних. Ми звіряємося, аж раптом відчиняються двері до кімнати.
— Хтось бажає жуйку?
Гм… Хотілося би мені мати такого старшого брата, як має Нільс. Такого, як той, що оце зараз пропихає голову в двері й басовито сміється.