Гм, думаю я. А що, як узяти вже готову різдвяну пісню і замінити деякі слова словами, котрі пасують до теми весілля?
Гм… є ж така народна пісенька: «На стодолі сидить наречена з горщиком куті різдвяної»?
Але ні, треба, щоб кутя була зимово-канікулярною. «Наречена й гном різдвяний» — також ніяк не годиться.
А може: «Я такий щасливий кожного весільного вечора»?
Теж погано… Надмір весільних вечорів — це зле. Не женитися ж татові кожних вихідних з новою нареченою!
Зрештою, я пишу на аркуші: «Красна невіста», — замість «Красна земля», як у псаломі. Але й це анітрохи мені не подобається.
Я знову важко зітхаю. Відчуваю, як катастрофічно бракує натхнення. (Десь-колись я читав, що письменники можуть годинами на нього чекати. Уявляєте, скільки часу доведеться чекати звичайним людям?)
Мої думки дуже скоро перекочовують знову до Іне. Я малюю кілька серденьок. Моя кохана… раптом мене пронизує думка, яка раніше щось навіть не спадала до голови: може, просто їй зателефонувати?
В офісі Терези тихо, біля каси — нікого. Чим не слушна мить! Хоча телефонувати в Ісландію, мабуть, нівроку дорого!
Я наважуюся. Швидко набираю номер Іне, схвильовано чекаю. І звісно ж: її автомат-відповідач озивається холодним жіночим дикторським голосом, зачитує цілу купу цифр.
Я терпляче чекаю на звуковий сигнал. Бо ж треба щось сказати. Насправді, дуже багато треба сказати.
Але, як завжди, мусить щось завадити. Айнштайн з вусами сідає на канапу просто біля рецепції. Як це типово!
Хай Іне не є таємною коханою, але я зовсім не налаштований звірятися в коханні перед цілком чужими людьми.
Я щодуху кидаюся в туалет за кутом, встигаю забігти в кабінку ще до звукового сигналу Іненого автовідповідача.
— Я тебе кохаю, — шиплю у телефон. — Чуєш?
Ясна річ, відповіді я не сподівався. Тому невимовно дивуюся, коли поблизу озивається жіночий голос.
— Е-е… справді?
Розгублено зиркаю на мобільний. Ні, голос не з телефона. І належить він однозначно не людині, яка звикла до зізнань у коханні в туалеті гольф-клубу. Господи, це ж Тереза! У сусідній кабінці!
Мене охоплює паніка.
— Ні, ні, ні! — розпачливо кричу я Терезі, а тоді знову розгублено дивлюся на мобільний, бо тепер скидається на те, ніби я зовсім не кохаю Іне.
Я знову волаю в слухавку:
— Я кохаю тебе ще більше, ніж раніше!
Тереза спускає воду.
Щойно двері хряснули за нею, я поволі сповзаю по стіні. Мені бракує повітря.
Mamma mia! Спершу я витріщався на її ґудзики-малинки на цицьках, а тепер ще й це?!
— Я телефонував своїй коханій, — майже пищу я, заглядаючи до Терезиного офісу.
Вона міряє мене поглядом з голови до п’ят і зовсім не всміхається. Ще й простягає мені знайомий списаний аркуш паперу.
— «Красна невіста», — вголос зачитує Тереза. — Це теж коханій?
— Ні, — перелякано бурмочу я. — Це для іншої нареченої.
Рятуй, хто може! Тепер це звучить так, начеб я, як то кажуть, у кожному порту маю по нареченій, начеб я бабій, котрий тільки й знає, що бігає за спідницями. Справжній тобі «казанова»!
Я хочу пояснити, що мова йде про татову наречену, це ЙОГО наречена «красна», однак усвідомлюю, що все лиш зіпсую остаточно.
— Я… е-е… пишу вірші, — белькочу я. — Про одруження й таке інше.
— Он як?
— Так, я… трохи такий старомодний.
Тереза суворо дивиться на мене. Мабуть, вважає мене скоріш зовсім не модним і аж ніяк не дорослим.
Я продираю захрипле горло.
— А ще я маю купу грошей, — бовкаю я.
ПРО СОБАК І ЧОЛОВІКІВ
Коли ми з Уле дзвонимо надвечір у двері Арнольда, нам відчиняє Софія. Мабуть, недавно повернулася з тренувань верхової їзди, бо досі взута в чорні верхові чобітки.
Ще в коридорі ми відчуваємо, як пахнуть на всю хату круасани. А ще я відчуваю, як «красно» й спокійно буває без «красних» наречених і непорозумінь у туалетах гольф-клубу. Нарешті я можу вільно зітхнути.
— Принеси мені, будь ласка, окуляри, Софіє! — чується голос Арнольда. — Вони в гостьовій кімнаті.
Софія кричить «ок», тягнучись до клямки за моєю спиною. Я розшнуровую черевики й загороджую їй коридор.
— Я можу принести, — усміхаюсь я, бо ж іноді буваю «джентльменом».