Доля насправді дуже несправедлива. Вона не прихильна до джентльменів.
Увесь такий милий і привітний, я відчиняю двері й наступаю на розв’язану шнурівку. Не встигаю й оком зморгнути, як впадаю просто в кімнату, налітаю на щось тверде й гладке, яке з хрускотом падає на підлогу.
Хрускіт аж відлунює від стін.
Я теж падаю на підлогу, але хрускочу не так загрозливо.
Якусь мить лежу, паралізований хвилею страху. Потім підводжуся, поволі озираюся на катастрофу, яку спричинив.
А там справді катастрофа! На підлозі лежить гола жінка. Цицьками догори, ще страхітливіша, ніж досі здавалася. Гладка, тверда й, без сумніву, холодна, мов крига. Та найстрашніше: вона розкололося рівно посередині.
Я розбив статую Арнольда!
Найперше мені хочеться голосно заридати. Але в дверях з’являються налякані Уле з Софією, і ми всі троє заціпеніло витріщаємося на голу жінку.
Рятуйте, хто може! Що я накоїв?
Здається, минає ціла вічність, доки нарешті хтось подає голос. І це — Уле.
— А вона ж була символом багатства…
Він повагом киває, точнісінько, як священник на похороні.
Спочатку я не розумію, про що він торочить. Потім раптом згадую, що наплів учора Уле: статуя — мистецтво, а заодно й символ того, про що я мрію.
Я теж скрушно киваю і важко зітхаю. Цієї миті я навіть не помічаю, як непорозуміло дивиться на нас Софія, бо до мене раптом доходить:
— Вона ж, мабуть, дико дорога! — починаю голосити я. — Доведеться нам заплатити Арнольдові купу грошей…
Софія нахиляється над розламаною скульптурою.
— Дідусь не надто переймається грошима… — бурмоче вона.
Та моя паніка не минає.
— А твоя мама? Вона розізлиться не на жарт…
Щодо мами, Софія, на жаль, не має для мене заспокійливих слів. Лише промовляє «гм…». Уле, звісно, повторює за нею «гм…».
Та вже в другій Софіїній репліці трохи більше надії.
— Може, її вдасться склеїти? Ніхто й не помітить?
Я дивлюся на неї, мов на рятувальне коло в бурхливому морі.
— М-маєш клей?
— Ні, але ти міг би забрати її до себе додому й склеїти. Ніхто нічого й не помітить. Мама й дідусь майже ніколи не заходять до цієї кімнати.
Я трохи веселію.
— А як я її винесу?
Софія замислюється.
— Може, у валізі? Гляну, чи дідусь має щось годяще.
Доки Софія нишпорить по будинку, шукаючи валізу, я стою на варті нещасної статуї. Маю достатньо часу на роздуми.
А якщо, попри все, її не вдасться склеїти? Скільки така скульптура могла б коштувати?
Раптом я нажахано згадую, що Софія казала про найбільшу картину у вітальні Арнольда. Та картина коштувала пів мільйона крон!
Мене аж сиротами обсипає від усвідомлення істини: за останні п’ять хвилин я, імовірно, втратив усе своє багатство. Усі 150 000 доларів тітоньки Ґрейс.
Бо якщо картина коштує пів мільйона, то скільки коштує статуя? А вона ж набагато більша за картину!
Зненацька до мене долинає якийсь звук знадвору. Хвіртка на вулицю відчинена нарозтвір, а за нею я бачу біля воріт велике чорне авто з відхиленими дверцятами.
Ситуація така жахлива, аж видається комічною.
Вгадайте, хто простує садком цієї миті? У шубі, за яку, мабуть, віддали життя понад сотню лисиць?
Івонна, хто ж іще!
Боюся, я ось-ось розплачуся. За що мені стільки нещасть на голову?
А стане ж іще гірше! Можу закластися, що Івонна відразу попрямує до гостьової кімнати, хоча зазвичай ніколи туди не заходить. І говоритиме зі мною, як з отим містером Чанґом, крізь зуби, суворо і навіть грізно.
Переляканий не лише я. До кімнати влітає Софія, вона теж збагнула, що на нас насувається.
— Ой-ой, мама ж думає, що я на тренуванні, — гарячково шепоче вона і майже виштовхує мене надвір, а сама зачиняється у гостьовій кімнаті.
Уле виходить за мною, у самих лишень шкарпетках.
Серце вискакує з грудей. Ми заціпеніло стоїмо й дивимося на Івонну, яка піднімається східцями просто на нас. Але вона наче й не збирається заходити в будинок. Зупиняється перед нами, широко розставивши ноги, у позі грізного ковбоя, готового будь-якої миті вихопити зброю.
Моє серце падає у п’яти, бо її вигляд не обіцяє нічого доброго.
— Ага, ось де ви!
Хоч Івонна ще нічого не знає про розбиту статую, вигляд у неї такий, якого я й боявся.
Цього, вочевидь, не розуміє Уле.
— Ага, ось де ми!
Але його безпосередність аж ніяк не рятує! Принаймні не мене, бо я умить розумію, що й до чого. Звісно, Івонна чула хруст розбитої статуї! І ось зараз оббере нас до нитки за завдану шкоду. Іншого пояснення я не бачу.