Та хоч на моєму сумлінні не справжнє убивство, моє тіло мовби оніміло. І ноги підгинаються. Я поглядаю на Уле — він теж має не бозна-який щасливий вигляд. Ледве волочить ноги за собою. Так ніби все пропало…
Та воно майже так і є, якщо подумати. Уявляєте, компенсувати 1200 крон! Як пояснити таку витрату нашим друзям по шкільному бізнесу?
І прикрощам не видно ні кінця ні краю. Принаймні моїм прикрощам. На мене ображаються тато з Анною, Іне переконана, що засмок на шиї мені зробила Софія. А на довершення усього: якщо нам не вдасться склеїти статую, увесь мій мільйон спуститься в унітаз!
Надто багато всього нараз! Так багато, аж я серджуся на Уле, що в нього лише одна-єдина проблема. І ще більше злюся на нього, згадавши, що засмок на шиї і відмова Іне розмовляти зі мною — теж його вина. А він ще й страждає, хоч його становище й близько не таке безнадійне, як моє. Несправедливо…
— Тепер ми ніколи не побачимо Софію, — кажу я, бо злий на Уле й хочу, щоб ми ОБОЄ були однаково засмучені — йому ж так подобалося плавати в басейні.
Уле не відповідає, дивиться в інший бік. Якийсь час ми йдемо мовчки.
З кожним кроком злість бере гору над відчаєм. Я дедалі сильніше відчуваю, як несправедливо повелася Івонна, накричавши на нас і звинувативши, нібито ми використовували Арнольда.
О, насправді увесь світ несправедливий! Ось ти щиро намагаєшся бути добрим і помічним, а все обертається проти тебе!
Я щосили копаю ногою брудний шматок криги.
— Івонну цікавлять ЛИШЕ гроші! — ціджу я крізь зуби.
Нарешті озивається Уле. Але спершу я бачу його повні сліз очі, коли він повертається до мене.
— ТЕБЕ теж цікавлять лише гроші, — каже він похмуро й додає хрипким голосом: — І ти надто мало дбаєш про любов.
Любов? Я витріщаюся на нього, нічого не розуміючи.
— Про яку любов? — питаю розгублено.
Іне ж в Ісландії… Крім того, я докладаю купу зусиль, щоб повернути її собі.
— Софія… — Уле ледь не плаче, йому перехоплює горло.
— Що? — ошелешено перепитую я. — Але ж я не закоханий у Софію!
Уле раз у раз моргає, щоб не розридатися. Сльоза стікає з його носа, та все ж він не зводить з мене погляду.
— Ні, не ти… Я закоханий…
Це — Уле, якого я знаю від самого дитячого садка.
Мені відбирає мову, я ледь не випускаю з рук валізу. Усе надто несподівано!
Я ніколи про таке не задумувався, мені завжди здавалося, що Уле — це Уле, завжди, постійно, навіки. І ось раптом він закохується, а я про це навіть не здогадуюся. Він нараз аж ніби чужим стає.
Уле шморгає носом і питає:
— Як думаєш, я можу надіслати їй вірша?
Я дивлюся на нього. Треба щось відповісти, але мені мов заціпило. Де справедливість? Це ж мене треба жаліти, хіба ні? Це ж вина Уле, що я, можливо, втратив свою кохану?
Неправильно й погано, що я повинен проявляти співчуття до його дурної закоханості. Не йому, а мені потрібне співчуття! Це Уле повинен мене втішати!
— Мені треба полагодити скульптуру, — коротко кидаю я і залишаю його самого на тротуарі.
Але я не йду додому. Тягну валізу до крамниці, де зазвичай стоїть Віктор. Розпитую касира, чи він його, бува, не бачив. Касир каже, що бачив ще позавчора. Або й раніше.
Я гірко зітхаю. Варто було сподіватися. Звісно, Віктор притьмом подався до Румунії, продавши дорогий Івоннин браслет. Я не здивований…
Але я дотримуюся свого плану. Йду на автобус, проїжджаю три зупинки. Потім дві години читаю у бібліотеці старі комікси про Дональда Дака, а коли минає шоста вечора, прокрадаюся до сусідньої будівлі.
Щастя, думаю я собі, що маю ключ. Мені аж легше стає на душі, коли повертаю ключ у замку.
У гольф-клубі так само темно, як і надворі. Приміщення здається моторошним і чужим, доки не намацую вмикач. Мене вмить засліплює спалах неонових ламп.
Спершу розглядаюся на всі боки, чи не спить де якийсь гравець, котрий забув піти додому. (Дуже велика ймовірність.) Потім звично підходжу до стійки з шухлядою. Фредрік відчиняв її при мені.
У шухляді лежить суперклей.
Я дуже радію, побачивши, що тюбик клею нікуди не подівся. Ще більше радію, побачивши кубок — той досі стоїть на стійці, наче новісінький.
А найбільше мене тішить, що він бездоганний на дотик. Навіть не видно, де відколовся шматочок. Я задоволено відчиняю валізу, розглядаю дві половини жіночого тіла, які старанно склала Софія.