Що ж, до роботи!
Гола жінка розкололася посередині, між цицьками й стегнами. Я виймаю нижню частину, ту, що без цицьок, — з валізки, а тюбик з клеєм — з шухляди й рішуче беруся до справи.
Відчуваю, як до мене повертається оптимізм. Івонна з її прибацаним браслетом здаються чимось далеким і неважливим. Майже смішним, фактично. Бо, чесно кажучи, що таке отой дріб’язок, як порівняти з мільйоном, який я скоро успадкую? Я відгвинчую корок тюбика й тихенько мугикаю собі під ніс. І промовляю сам до себе, просто аби лиш почути звучання слова: «вітаю», «вітаю»…
Не можу стверджувати, ніби я експерт зі склеювання предметів. Припускаю, що при такій роботі користуються пензликом. Та, коли під руками немає необхідних інструментів, доводиться знаходити альтернативне рішення. Навіщо, до речі, людині пальці?
Я весь липкий. Дурниці, думаю я, головне — зробити роботу.
Дотримуюся лише одного правила безпеки: ретельно пильную, щоб клей не потрапив у очі. Тепер, коли я ось-ось розбагатію, не маю жодного бажання осліпнути.
За кілька хвилин нижній злам статуї повністю покритий клеєм, і я обережно виймаю з валізки верхню частину. З усією старанністю ставлю її на нижню.
Чудово. З великою полегкістю зітхаю. Не менше п’ятдесяти разів.
І вдоволено думаю: Антон Великий — справжній молодець! Розумник-хлопчина, який ніколи не здається!
Тепер треба лише дочекатися, доки клей висохне. Учора, коли я тримав склеєний Фредріком кубок, це зайняло, як я пригадую, близько п’яти хвилин. Я, про всяк випадок, додаю ще п’ять хвилин, бо статуя значно більша за кубок.
Найважливіше міцно притискати склеєні поверхні, щоб вони скріпилися у правильному положенні. Тому я обома руками обхоплюю статую ззаду, відразу під цицьками. Стою отак, подумки рахую секунди й хвилини.
Визнаю, дещо дивна картина, мабуть. Знаю, що багатьох хлопчиськів хвилюють цицьки й голі жінки. Та можу запевнити: нічого романтичного в цьому не вбачаю. Статуя холодна й гладка, і хвилює мене одне: лиш би вона не розкололася, коли я відпущу руки.
Дяка вищим силам за жалюзі на вікнах рецепції! Що подумав би народ, побачивши мене в такій позі? Збоку здається, ніби я хочу танцювати. Антон Альбертсен готовий до самби або ча‑ча-ча з голою жінкою.
Я скоса дивлюся на своє відображення у шибці. І ніяковію, хоча поруч ані душі.
На танцюриста щось зовсім не схожий. Скоріш на збоченця, який підкрався до жінки ззаду. Ото лихо!
А за мить уже ледь не сміюся з абсурдної ситуації. Колись, коли стану дорослим, зможу розповідати цю кумедну історію своїм багатим друзям, попиваючи міцні напої й димлячи сигарою. Обтираючи, наприклад, з вусів червону ікру. (Припускаю, що матиму тоді вуса. І любитиму алкоголь із сигарами.)
Та мій сміх несподівано вривається. Я нараз ціпенію. За вікнами щось РУХАЄТЬСЯ?
На підлозі майнули смугасті тіні, сіючись крізь жалюзі. І ще гірше: я чую вуркотіння автомобіля, який зупиняється просто під вікнами.
Mamma mia, а якщо хтось зайде?!
Я не довго думаю. У шаленій паніці ми зі статуєю чимдуж шкутильгаємо геть із рецепції. Але доводиться повернутися, бо я, звісно ж, забув на стійці мобільний, він може мене викрити!
На частку секунди я зіщулююся від хряскоту автомобільних дверцят і все ж, переборюючи страх, кидаюся до стійки. Обидві руки зайняті, обіймають статую, тож я хапаю телефон зубами.
А вже за секунди чую, як повертається у замку ключ.
Розпачливо роззираюся на всі боки. Бачу перед собою лише ОДНІ двері; щоб їх відчинити, не треба вільної руки. З мобільним у зубах, я клигаю до свого єдиного порятунку.
Чую, як відчиняються вхідні двері, і серце мені гупає, мовби відбійні молотки на будівельному майданчику. Я встиг заховатися за дверима гардеробу, але що далі? Небезпека не минула. А що, як це злодій? Або ще гірше: поліція! Може, гольф-клуб має секретний алярм? Може, будь-якої миті сюди ввірветься ватага качків зі сталевими біцепсами, у бронежилетах!
Серце так бухкає, аж, мабуть, луна котиться приміщенням…
Та раптом я чую чиєсь мугикання. Здається, стара, як світ, пісенька гурту «АВВА». Зазвичай приємно слухати цю веселу, життєрадісну мелодію. Іноді вона впливає заспокійливо. Але зараз мені сипле морозом поза шкіру. Кому я хотів найменше в світі потрапити на очі з голою жінкою?
Та ясно! Це Тереза, мугикаючи, походжає рецепцією. Я виразно чую її кроки. І, ой, лишенько: вони лунають щораз ближче.
Я перелякано розглядаюся в гардеробі. Може, затягнути статую в кабінку для перевдягання? Але я боюся її розбити. Натомість кидаюся у душову й знову розпачливо ціпенію. Бо хоч душі розділені стінками, але не мають шторок. ЧОМУ, НА БОГА, ДУШОВІ КАБІНКИ НЕ МАЮТЬ ШТОРОК? — у відчаї думаю я.