Ради нема, я притьмом заштовхую статую в одну з кабінок.
Але мугикання не стихає. Далі чуються кроки. І… двері відчиняються.
Якби не тримався за цицьки, затулив би від страху обома руками обличчя. Натомість мимоволі гепаю чолом у тверду потилицю статуї.
Та не можуть мене так невідчепно переслідувати нещастя!
Ще й як можуть! Кроки чим раз ближче. Мугикання — теж. Не встигаю я отямитися, як чую по сусідству дзюрчання води.
Тереза миється у душі! У сусідній кабінці!
А я ж так боюся грибка ступнів у публічних душах.
Усе так погано, що гірше вже бути не може. Зовсім недавно репетував, що кохаю її. У туалеті! Що ж репетуватиме ВОНА, побачивши мене тут, у душі, у сусідній кабінці?
Я так глибоко вдихаю, аж у роті клекотить, бо дихати заважає мобільний в зубах.
Цього Тереза, на щастя, не чує. Бо вона з тих людей, котрі співають у душі. «Gimmi, gimmi, gimmi a man after midnight!»
A man after midnight!? Знала б Тереза! Щоправда, зараз ще не північ, але в сусідньому душі таки стоїть чоловік. Ну, хай хлопець.
А чого це Терезі стрелило в голову митися в душі саме тут, після закриття гольф-клубу? І співати? Може, вона така ощадна, економить воду в себе вдома?
Минає не одне століття, доки вона нарешті закриває крани. Спів теж стихає. Ще чути крапання води, але вже тихо.
Я затамовую подих. Ось зараз, думаю я, ось зараз настане крах мого життя. Честолюбний Арчі МакСалліван упійманий на гарячому в душі, з мобільним у зубах, в обіймах з голою жінкою!
Далі чується ляскання по підлозі — Тереза босоніж виходить з кабінки.
Прощайте, багаті друзі, думаю я. Не обтирати мені з вусів червоної ікри. Я міцно зажмурюю очі, намагаюся приготуватись до найгіршого.
Ляп, ляп. Вона, напевно, гола-голісінька.
Ляп…
Ось зараз, ще мить, і вона заверещить від злості. І від переляку. Я щосили стискаю зуби на мобілці. Минає вічність.
Однак чую я лише, як зачиняються двері. І нічого більше. Тиша видається небесною амброзією і нірваною водночас.
Нарешті я розплющую очі. Невже мені аж так пощастило?
Серце й далі гупає десь в голові, хоча на цей раз небезпека й минула. Ноги трусяться.
Я намагаюся думати тверезо. Може, залишити статую тут, а самому крадькома вийти й оцінити ситуацію? Може, мені навіть пощастить знайти запасні двері на задвір’я?
Я дивлюся на статую. Вона як нова, лінії розламу майже не видно. І клей уже, мабуть, давно застиг. Так, вже час. Нарешті я відчеплюся від цієї голої жінки!
Я НАМАГАЮСЯ відчепитися від голої жінки. Намагаюся не раз і не двічі…
І раптом розумію: клей застиг вже давно. Як і я оце зараз — від голови до ніг.
Мої руки приклеїлися до статуї! Суперклеєм!
«ШАМПАНСЬКИЙ ГАЛОП»
Господи, який же я ідіот! Звісно ж, не лише статуї та кубки можна склеювати суперклеєм. Руки — теж!
Серце навіть не встигло насолодитися паузою і знову істерично закалатало. Чому я не приклеївся до чогось іншого, якщо вже мені судилася така доля? До клаптика паперу, скажімо, який можна затиснути в долоні, запхавши до кишені? Або до вишуканої шовкової хусточки, якою можна помахати своїм багатим друзям?
Не з моїм щастям! Мої руки намертво приклеїлися до цицьок голої жінки.
Я судомно ковтаю. Радше намагаюся ковтнути, бо мобільний досі в роті. Ось-ось задихнуся.
Вочевидь, саме тому мені вдається вирватися з паралітичного трансу, чи що там за стан у мене. Вдається розбудити себе. Я боком вичовгую з душової кабінки з голою жінкою в руках. У голові одна-єдина думка: треба звідси втікати!
Повільно й безгучно просуваюся у протилежний від Терези бік. Схожі на чудернацьку пару шпигунів, ми зі статуєю вислизаємо з дверей із зеленою табличкою. Коли опиняємося у порожньому напівтемному приміщенні з вікнами на подвір’я, я майже не вірю своєму щастю. Невже врятований?
Я встигаю лише виплюнути мобільний на підвіконня, як мій песимістичний мозок знову починає протестувати. Зринає жахлива думка: а якщо я ніколи не зможу визволитися від статуї?!
Я оглядаю статую знизу та зверху й німію. Невже приклеєному суперклеєм ніколи в житті не відклеїтися, і всі зусилля марні? Як отой горезвісний шлюб — доки смерть не розлучить нас?