А якщо мені, Антонові Великому, доведеться ампутувати руки, щоб звільнитися?
Тіло вкривається сиротами. Ні, нізащо!!!
Перед очима пропливає життя в обіймах з холодною голою жінкою. Уже й не знаю, що гірше…
Раптом горло починає душити плач. А я ж мав такі грандіозні плани! Майбутні інвестиції, розкішні автомобілі. І лимонадний апарат! Як я тепер ним користуватимуся?
Нащо мені честолюбство, якщо я назавжди приклеєний до голої статуї!
Найгірше з-поміж усього: що буде з моїм коханням?
Я раптом уявляю, як тато й Анна танцюють вальс на своєму весіллі, на якому і я сподівався потанцювати з Іне. А доведеться вальсувати з твердою й холодною голою статуєю. Це ж зовсім-зовсім не одне й те ж.
Я голосно схлипую. Чому світ такий жахливо несправедливий? Чому хтось має у будинку власний басейн, а іншому залишається хіба намертво приклеєна статуя і підстаркуваті дами, котрі чомусь думають, що ти кохаєш саме їх?
Хочеться щосили зарядити ногою в стіну, але я стримуюся, щоб не почула Тереза.
Злість отямлює мене. Я стаю зосередженим. Щонайменше роблю спробу думати чітко й тверезо.
Я думаю: принаймні я знайшов схованку. Звідси можна бачити у вікно Терезине авто. На жаль, воно досі стоїть за задньому подвір’ї, але ж колись Тереза таки поїде додому. Ось тоді…
І раптом мене мов громом прибиває: І ЩО ТОДІ?
Я ж приклеєний! Навіть в автобус не сяду. Щоб доїхати додому!
І ще одна не менш страхітлива думка. (Щось їх багато сьогодні.) Господи, я надто розрісся!
Розгублено роззираюся. Ще ніколи в моїй голові не було так туманно й порожньо.
Цієї миті я відчуваю себе прибацаним гігантським ірландським оленем: стою з великою, цілком симпатичною жінкою в руках і не можу втекти. Неповороткий, як той олень. І вже скоро вимру, як він.
Рятуй, хто може! Кого просити про порятунок. Весілля тата й Анни я назвав «гівняним», друзям сказав, що волію спілкуватися лише з собі подібними людьми. Хто ж мене врятує?
Я довго думаю.
Правильніше сказати: я довго сушу голову. Насправді, весь час знаю, хто може мені допомогти. Лише одній людині я смію зателефонувати.
Мобільний лежить на підвіконні. Посуваю носом екран, щоб активізувати телефон. Після чисельних спроб мені вдається набрати код. (Мушу визнати, точність набору пальцями і носом дуже відрізняється.)
— Телефонуй Уле! — велю я не надто голосно.
Який же я радий, що сучасна техніка так далеко зайшла.
Уле не забарився.
— Алло, — чується його голос.
— Мені потрібна допомога, — шепочу я. — Я приклеївся. У гольф-клубі. Я… отримав тут роботу.
Уле мовчить у слухавку, але я чую, як він дихає. Довго мовчки дихає.
— Уле? Уле, вибач, що я тебе кинув. Добре?
Далі тиша.
— Уле, залишімося друзями…
Ані звуку. Що ж, я його розумію. Коли Уле ридав над своїм коханням, я просто залишив його напризволяще й подався геть з валізою і розламаною статуєю у ній. Тож він нічого мені не винен.
Невже так усе й скінчиться?
Уявляю заголовок у місцевій газеті: «Хлопчик (13) помер від сорому в гольф-клубі». Або: «Хлопчик (13) похований з голою статуєю».
Я глибоко зітхаю і пробую знову.
— Я допоможу тобі написати листа Софії, якщо захочеш.
Нарешті чую на іншому кінці кахикання. Минає ще трохи часу, доки Уле нарешті озивається.
— Слово даєш? — бурмоче він.
— Обіцяю! — киваю я, бо цієї миті можу пообіцяти Уле навіть чистим золотом покрити його з голови до ніг. — Мені потрібний фургон, — стогну я. — Негайно!
Раптом я здригаюся. Здається, чую кроки.
— Мушу закінчувати, — шепочу я. — Але будь другом, допоможи мені!
Скутий панікою, я стою кілька довгих хвилин. На щастя, усюди тихо.
Я чекаю.
І чекаю.
А тоді, якось мимоволі, стається дещо дуже дивне. Я починаю розмовляти зі статуєю.
— Так-так, ось ми й удвох.
Цілком можливо, що я збожеволів від страху. А з іншого боку, цілком можливо також, що нам доведеться прожити разом до кінця життя.
Я називаю її Анітою.
— Не так легко бути багатим, — пояснюю я.
І хоч я, мабуть, з’їхав з глузду, зізнаюся Аніті, як я боюся. Боюся, що Уле не зуміє знайти фургон. Боюся чудовиська й злюки Івонни.
— І майбутнього боюся, — додаю я. — Важко мислити масштабно весь час, без перепочинку.
Ага, майбутнє, гірко всміхаюся сам до себе. Бо саме зараз дуже виразно його собі уявляю. Існує лише один вихід: доведеться витратити гроші невідомої тітки Ґрейс на приватну клініку в Швейцарії. Сподіваюся, їм вдасться сотворити диво з моїми приклеєними до статуї руками.