Тереза наближається до дверей ніби в сповільнених кадрах кіно. Вигляд у неї такий, наче вона потрапила у фільм жахів. Поволі піднімає руку до клямки й шарпає на себе двері.
А там — я! Бравурна музичка, мобільний у роті, руки на цицьках голої жінки…
Навряд чи я схожий на мертвяка, уся справа, мабуть, у відсвітах телефонного екрана, який світиться з мого рота у темряві комори.
У кожному разі, Тереза верещить, мов навіжена. Нарешті Нільс висмикує телефон мені з зубів, і я, перекрикуючи «Шампанський галоп», вигукую:
— Та це всього лиш я!..
Що ж, «всього лиш я», на Терезу, видно, не діє, хоч вона й замовкає так само несподівано, як розверещалася. Якусь мить вона стуляє й розтуляє рот, ніби ковальські міхи. Нарешті набирає повні груди повітря і вигаркує увесь свій страх просто мені в обличчя.
— Ти! Маленький… дідьчий збоченець!
Щось подібне я вже собі уявляв.
ГІГАНТСЬКИЙ ІРЛАНДСЬКИЙ ОЛЕНЬ
На противагу Терезі, ніхто з моїх друзів не репетує. О ні, вони регочуть до сліз. І тоді, коли притримують широко двері для мене з Анітою, і коли кладуть нас обох у салон катафалка.
Я мовчу — ні пари з уст. Лежу в катафалку під світляним хрестом і думаю: Антон Великий помер. Залишився звичайнісінький Антон. Безсилий і слабкий.
Перед від’їздом Нільс укриває нас з Анітою вовняним пледом.
— Щоб вам було затишно тулитися, — підсміюється він, зачиняє дверцята й сідає за кермо.
Оце вже ні, не хочу я тулитися ані на секунду довше, ніж вимушений. І мені зовсім не смішно, не те що решті.
У душі я почуваюся дурним на всю голову бараном. Я, котрий віддав перевагу грошам перед друзями. І ось тепер мене врятували зовсім не гроші. Не багаті пожирачі ікри з гольф-клубу. А мої друзі!
Я тихо зітхаю під пледом.
А гроші? Мій мільйон, за який я хотів купити лимонадний апарат і розкішні яхти, тепер доведеться витратити на щось зовсім інше.
Я ледь не плачу.
— Відвезіть мене до приватної клініки в Швейцарії чи кудись іще, — жалібно пищу я з-під пледа. — Я успадкував гроші від невідомої родички.
Раптом чути сміх Нільсового брата.
— Тільки не кажи, що ти отримав емейл кострубатою англійською мовою? — питає він.
— Так, треба лише виплатити 500 доларів, і тоді я отримаю…
— Спершу ми спробуємо розчинити клей змивачем лаку для нігтів, — уриває мене брат Нільса.
Доки ми спокійно трясемося до головної дороги, брат Нільса розповідає про поширену схему шахрайства. Насправді, нема в мене ніяких багатих родичів. Милий адвокат, який невтомно розшукує спадкоємців тітоньки Ґрейс, звичайнісінький шахрай. Заробляє гроші на дурнях, які платять йому за пересилання грошей, які він ніколи не пересилатиме.
— Чувак бере гроші й зникає, а телепень, котрий йому заплатив, бідніє на багато тисяч крон. Sorry, Антоне!
Я стогну. Прошу дуже, ось лежить телепень, який ледь не віддав гроші липовому адвокатові. Телепень, який не вірить своїм вухам.
Невже існують такі підступні люди? Готові на все заради грошей? Що довше я думаю, то більше впевнююся в правдивості слів Нільсового брата. Звідки б то в мене могла взятися багата тітонька в Монако?
Усі татові родичі з Трумса, мамині — з Єрена, наскільки я знаю. Не думаю, що серед них були аж такі кар’єристи…
Яким же довірливим дурнем я був! Та найгірше: я ніколи не стану мільйонером. Ніколи не поїду в теплі краї і ніколи не об’їдатимуся червоною ікрою. Навіть лимонадного апарата мені зроду не бачити…
Я лежу в катафалку — той самий, що й раніше. Антон звичайний. Крапка.
Нарешті трясучка стихає. Ми зупиняємося. Я намагаюся побачити, що відбувається за затемненими шибками авта.
— Де ми? — питаю я.
— У Софії, — повідомляє Кароліна. — Її мама має змивач для нігтів.
— Івонна?! — налякано квакаю я.
— Івонна на роботі, — заспокоює Уле. — Вдома лише Софія.
Якби я мав при собі золоту фарбу, то вимастив би нею Уле з голови до ніг. Якби він, звісно, захотів. Бо Уле все владнав у тисячу разів ліпше, ніж я навіть міг мріяти.
І в тисячу разів ліпше, ніж я на те заслуговував.
Бідолашна Софія щосили стримує сміх, побачивши нас з Анітою. Але не витримує. Падає, зрештою, на коліна, гикає і трясеться усім тілом.
— З тобою усе гаразд? — питає Уле, обережно торкаючись її плеча, хоча всі навколо розуміють, що з нею усе пречудово, втішання їй не потрібні.
Софія киває, насилу спинається на ноги. Вона не перестає сміятися навіть тоді, коли Уле крадькома забирає свою руку з її плеча, і приносить пляшечку змивача лаку.