— Звичайно! Вона ж не може заборонити мені радіти!
Ми обіймаємося на прощання. Уле найдовше.
— До того ж мами майже ніколи не буває вдома, — додає Софія.
Коли ми вже далеченько відійшли від Софіїного будинку, долинає її оклик:
— Знаєте що? Я ще ніколи не мала таких класних зимових канікул!
А тоді ще голосніше:
— Ніколи в житті!
— Вибачте, — голосно кажу я, заходячи до помешкання.
У бізнесі, мабуть, проводять спеціальні тренінги, як правильно поступатися і просити вибачення. Це починає ставати для мене звичним. У моїй ситуації треба працювати на випередження.
— Я дуже радий, що ви одружуєтеся! — вигукую я.
Першим у коридор виходить тато. Знічено кахикає.
— Ми знаємо… я, думаю… ми теж повинні попросити вибачення. Треба було поговорити з тобою заздалегідь. Про… канікули і таке інше, — тато знову кахикає. — Вибач, Антоне!
Потім з’являється Анна.
— …бо ми розуміємо, як тобі хочеться поїхати в теплі краї, — каже вона. — Ми обов’язково поїдемо. Обіцяю!
Вона підморгує татові.
— Ми ж лише цього року справлятимемо весілля, правда?
Тато закохано й пришелепувато всміхається Анні, пригортає її до себе.
— Не знаю, як хто, а Я не маю намірів одружуватися багато разів, — сміється він, простягає руку до мене й теж обіймає.
Коли тобі тринадцять, від таких групових обіймів стає трохи ніяково, та все ж приємно. Принаймні я точно знаю, що моя діафрагма на місці. А може, селезінка? У кожному разі, я вже давно не почувався так добре.
Лише одне не на місці. Хоч я й посилав увесь вечір фото, повідомлення й серденька, від Іне не дочекався ані звуку.
А вона ж має післязавтра прилетіти з Ісландії просто на весілля. Ми ж повинні танцювати. Без Аніти…
Я зітхаю. Моя кохана… Справжня, найкласніша й найкрутіша.
Перед сном я посилаю останню пригорщу серденьок. Жодної відповіді.
БІЛЬШЕ НІЖ ГРИБИ
П’ятниця. Учорашній сніг перейшов у дощ, але нам не шкодить. Ми й так увесь ранок сидимо з Уле в його кімнаті.
Уле — писар, а я — cоach. Той, хто підбадьорює і каже, що все чудово.
Найважливіші й найурочистіші думки треба записувати своїми словами.
Доки Уле пише, я думаю. Про статую, про оленів, про лимонадний апарат і басейн. Та найбільше про Віктора.
Він теж пише листи? Чи, може, має мобільний, щоб телефонувати своїм дітям?
Учора я дуже розізлився на Віктора, не заставши його біля крамниці. Я думав: якби він ліпше постарався, то міг би заробляти гроші на нормальній роботі. Не довелось би стовбичити під крамницею. І я ніколи тоді не віддав би йому отого дурного браслета.
Думки перестрибують на інше: а хіба Віктор не працює важче за всіх? Цілорічно стоїть і мерзне, за тисячі кілометрів від своїх дітей? Хіба тому, що лінивий?
Тоді це найдурніший у світі спосіб лінуватися!
Я усвідомлюю два моменти: звісно, я хотів би повернути браслет. І водночас: я вчинив би так само на місці Віктора. Повернувся би додому, до своїх дітей.
До любові…
Я підпираю голову руками й спостерігаю за Уле, який схилився над своїм блакитним письмовим столом і виводить охайні літери. Пише про любов.
Дорога Софіє,
Якщо мрієш про коханого, то я міг би ним стати. Ти подобаєшся мені більше, ніж басейн і гроші.
Я тебе люблю навіть більше, ніж гриби.
Унизу він дописує свій віршик. Про колючки й цуценят.
Дивний і дуже гарний лист. Уле навіть посипає конверт блискітками.
Потім він пише ще кілька слів задля мене. До Іне. Зі свого мобільного.
«Це я так пропилососив Антонову шию. Він не закоханий у Софію. Він закоханий у гроші».
Я його не виправляю. Хоч і вважаю, що останнє речення було зайвим.
Проте смс-ка Уле анітрохи не допомагає. Іне далі мовчить.
Я сиджу з мобільним у руках, чекаю на відповідь, а в голову лізуть жахливі думки, глибоко проникають аж до п’ят:
А якщо Іне більше мене не кохає?
Похмурий і пригнічений, я згодом приходжу на зустріч удома в Кароліни. Збираються всі, крім Ейвінна. Хоч усі мені друзі, за винятком Івонни (і тепер, мабуть, ще й Іне), біда не минула. Найгірше попереду…
Ми повинні підвести підсумки, як каже Кароліна. А я ж маю фінансову відповідальність. Що приємного в тому, що ми не принесли в спільну касу нічого, окрім боргу 1200 крон і чотирьох німців, котрі вирішили купувати скони в крамниці, а не в нас.