— Д-д-дякую, — затинаюсь я і довго, надто довго трясу руку старому.
А тоді до мене дуже поволі доходить: я, Антон Альбертсен, вільний! Почуття ще приємніше, ніж від новини про покійну тітку з мільйонним спадком.
— Та не сподівайтеся, що ми з вами квити, — пересміявшись, каже Арнольд.
Ой-ой, що ж іще? Ми з Уле нервово переглядаємося.
— Вам ще належить платня за роботу.
Платня? Цього разу Уле ніяк не вдається стулити роззявлений рот.
Арнольд виймає з гаманця чотири новесенькі п’ятсоткронові банкноти, а ми обоє вражено витріщаємося на нього.
— Як на мене, ви чудово вмієте доглядати старих кнурів, — підморгує Арнольд.
І Сіґне сміється зі свого фотеля.
— Ой, ні, це забагато… — пищу я, але Арнольд рішуче хитає головою.
— Ви прекрасні діти. Тож і далі продовжуйте мислити масштабно. Лише одне пообіцяйте мені…
Ми чекаємо, доки Арнольд переведе подих.
— Ніколи не намагайтеся усе на світі переводити в гроші…
Ага, дуже характерно для старих людей розкидатися незрозумілими висловами — коли треба й не треба. Бабуся, наприклад, завжди говорить про синицю в небі, а журавля — в жмені. Чи навпаки…
Але саме цей мудрий вислів я, здається, розумію. Я навіть зазнав його на власному досвіді.
Бо якийсь час я переводив у гроші людей і людські стосунки. Вважаючи, скажімо, що Віктор сам собі винен, що бідний. Тоді наче думав не я, а гроші замість мене.
— ОК, — кажу я. — Обіцяємо!
Я скоренько підраховую подумки наш заробіток. Ура, цього вистачить на мандрівку для Ейвінна!
NICE BOYS
— У нас ДОСТАТНЬО грошей! — майже репетую я в телефон Кароліні, коли ми виходимо надвір. — У мене з’явилася ідея!
І тоді обертаюся до Уле.
— Але спершу купимо собі чіпсів!
Коли ми підходимо до крамниці з повними кишенями грошей, відчуття таке, як тоді, коли вперше після зими вдягаєш кросівки. Ноги ніби вдвічі легші стають. І байдуже, що безперервно дощить.
Я ледь не підстрибую, думаю лише про гроші в кишені й легкість у ногах, аж раптом помічаю, як хтось мені махає звіддаля.
Віктор! Стоїть перед дверима крамниці з журналами в целофанових обгортках. Мокне під рясною мжичкою і махає мені вільною рукою.
Цього разу я не відвертаюся. Не вдаю, ніби його не бачу.
Але не приховую здивування. Як? Віктор не поїхав у Румунію?
— You gave me jewel! — кричить він, ми навіть не встигаємо нічого сказати. — Too expensive, much, much!
Про що це він? Щось про прикрасу, про щось дороге і забагато? Ми з Уле нерішуче переглядаємося.
Та коли Віктор виймає з кишені браслет з перлів і тицяє мені в долоню, я здогадуюся, що він має на увазі. І я відчуваю, як мною лихоманить від нестримної радості.
Віктор зрозумів, що перли справжні. Що ми цього не знали, віддаючи йому браслет.
Він трохи труситься від холоду, але всміхається.
— I have children too. I know children do mistakes sometimes.
Я довго не зводжу з нього очей. Так, Віктор теж має дітей, малюків, за якими тужить. І все ж він не продав браслет і не поїхав до них з грошима. Він чекає, щоб повернути нам прикрасу.
О, як мені соромно за всі свої думки про Віктора. За те, як мене дратувало оте його махання нам руками під крамницею. Насправді ж він просто дуже порядний! У мільйон разів порядніший за Івонну — це ясно, мов день!
— Дуже дякую, — затинаюсь я, навіть обіймаю Віктора.
Я заворожено дивлюся на браслет, а Уле теж дуже дякує.
— You are nice boys, — киває Віктор, усміхаючись. — I hope my sons will be like you.
Заходячи до крамниці, я почуваюся трохи збентежено. Я перебуваю у такому дивовижному стані, що зовсім не гублюся, зустрівшись з німцями, які купують дешеві скони. Я їм усміхаюся.
Ми з Уле купуємо чіпси й лимонад. А тоді телефонуємо Кароліні.
Усе владналося.
— Surprise!
Ейвінн з розгубленим виразом обличчя стоїть у дверях свого помешкання — наш сюрприз спрацював! З-поза спини Ейвінна визирає його мама.
Тепер слово Кароліні. Як головна менеджерка, промовляє вона недовго.
— Ми зібрали достатньо грошей. Тобі вистачить на шкільну мандрівку, — коротко каже вона.
Кароліна виймає з пожмаканого конверта велику пачку банкнот.
Збоку скидається на те, ніби ми пограбували інкасаторське авто. Але так часто буває, коли маєш клієнтів похилого віку — вони здебільшого розраховуються готівкою.