Ейвінн ошелешено витріщається на Кароліну, яка махає грошима перед його носом.
— Це все мені? — вражено питає він.
— Так, — усміхається Кароліна. — Можемо це назвати бонусом від нашої фірми.
Ейвінн ще якийсь час не може отямитися, а потім починає сміятися. Тягнеться за грошима, тре їх у пальцях і каже: «My precious», — як у фільмі «Володар перснів». Приколюється, звісно.
Але за спиною Ейвінна стоїть його мама. І вона не сміється. Великі сльозини поволі скочуються по щоках. Жінка часто кліпає повіками, щоб стримати плач, але сльози котяться та й котяться. Зрештою, вона не витримує, голосно хлипає, не соромлячись нас.
— Мамо… Чуєш, мамо, не засмучуйся…
Але це нітрохи не допомагає. Ейвіннова мама стоїть у дверях, шморгає носом і хлипає, а ми розгублено переглядаємося.
Зовсім не так ми уявляли собі урочисте вручення подарунка.
— Я не засмучуюся, зайчику… Це від щастя, — каже Ейвіннова мама крізь плач.
Ми й далі розгублено ховаємо очі. Хтозна, як треба поводитися, коли дорослі плачуть. Навіть від щастя. Ми несміло всміхаємося, коли жінка тричі голосно сякається в паперову серветку.
Ейвінн стурбовано дивиться на маму.
— Може, лимонад допоможе? — озивається Уле.
Мама Ейвінна раптом усміхається.
— Лимонад неодмінно допоможе, — сміється вона. — Заходьте до хати!
То було одне з найгарніших свят у моєму житті. І я не жартую! Хоч їмо ми звичайні картопляні чіпси й запиваємо їх лимонадом — настрій надзвичайний. Ніби кожнісінький розказаний жарт набуває особливого сенсу саме сьогодні.
Ми регочемо й балакаємо про шкільну мандрівку і про Каролінину нестерпну сестричку. Та найсмішніше нам, коли Нільс розповідає, як одна стара пані зі старечого будинку хотіла заплатити йому баночкою консервованого зеленого горошку.
За якийсь час до кімнати заходить мама Ейвінна з мискою розморожених і розігрітих брауніз.
— Як добре мати таких чудових друзів! — вигукує вона і раптом знову починає плакати.
Але цього разу ми весело сміємося. Вона — теж, крізь сльози й схлипування.
Коли за кілька годин ми з Уле чимчикуємо додому, усміхаємося самі до себе, мабуть, аж хвилин десять.
— Думаєш, треба віднести його зараз? — раптом питає Уле.
— Що віднести?
Сьогодні було так багато грошей і плачів, що я цілком забув про Уле з його коханням. Але я швидко отямлюся.
— Звичайно! Чого тягнути!
І, задля більшого підбадьорення, легенько боксую Уле в плече.
— Покладеш під двері? — питаю я.
— У поштову скриньку.
І ми мовчки прямуємо до будинку Софії.
Надворі стемніло, але в Софії світиться майже в усіх вікнах.
На щастя, її поштова скринька стоїть у тіні.
— Ти певний, що вірш добрий?
Уле вагається кидати лист у скриньку.
Я киваю.
— Думаєш, вона зрадіє?
Я знову киваю.
Нарешті Уле кидає листа. Ще довго стоїть, зазираючи на дно скриньки. Поринув у свій світ, думаю я.
Уле аж підскакує, коли я раптом кажу:
— Онде вона!
(Це було сказано буквально перед тим, як Уле впав у снігову кучугуру, жовто покроплену собачою сечею.)
Але Уле нема чого лякатися. Хоч Софія і визирнула в кухонне вікно, дивиться вона в інший бік. Вона знову сідає за кухонний стіл і розмовляє зі своєю мамою. Трохи розмахує руками, ніби розповідає якусь неймовірно потішну історію. І усміхається.
На це приємно дивитися.
Дорогою додому Уле переважно мовчить. Та, перед тим як розійтися по домівках, таки каже:
— Як думаєш, блискітки їй теж сподобаються?
DANKE DURCHFALLS
Здається, приємні несподіванки починають мені подобатися. Учора тішився Уле, а сьогодні, у день весілля тата й Анни, я подав їм свіжі спечені скони в ліжко. І навіть заварив каву.
— Як приємно, Антоне! — сяє тато і враз закашлюється міцнющою кавою.
А ось скони смакують обом, хоча вони й надто розсипчасті. (Скони розсипчасті — не тато з Анною.) Доведеться їм, мабуть, увечері пропилососити ліжко.
— Ми теж маємо для тебе невеличкий сюрприз, — каже тато.
Він зістрибує з ліжка у трохи затісних боксерках і приносить з шафи в коридорі велику пачку в обгортковому папері.
Пачка? Мені? На день ЇХНЬОГО весілля? Я почуваюся п’ятирічним хлопчиком, який зриває обгортку з різдвяного подарунка.
І ледь не верещу від радості.