— Сифон «SodaStream»!
Почуваюся Біллом Ґейтсом, не менше! Тепер я можу готувати лимонад на свій смак. Неймовірна розкіш!
— Дуже дякую! — кричу я й кидаюся обіймати обох.
Добре, що весілля починається о четвертій, і я маю достатньо часу на заплановану справу.
Я складаю решту сконів у паперовий пакет, беру з кімнати товстий конверт, закидаю на спину невеличкий наплічник.
Виходячи з помешкання, завмираю і прислухаюся. Точно! Знову! З динаміків долинає пісня про дідуся, який танцює. Я сам до себе усміхаюся.
Перші двері, у які я дзвоню, — помешкання Кароліниних сусідів, де зараз, на канікулах, оселилися німці. Сьогодні мені теж відчиняє тато сімейства й доволі розгублено дивиться на мене.
— It’s for free, — заспокоюю я його, простягаючи пакет зі сконами — з родзинками й горішками, усе, як має бути. — I just wanted to say that Norwegians are nice too.
Але німець ніяк не може отямитися. У коридор виходить решта родини, усі четверо дуже здивовані.
І тоді, саме тієї миті, я відчуваю, що став німцям за друга. Що я дуже люблю оту компанійку на порозі. Ба більше, я люблю увесь світ!
Тому приязно киваю, махаю рукою і кажу голосно й виразно, як завжди: «Danke durchfalls». От їм моя відплата, думаю.
Потім я, радісний, з відчуттям полегкості, виходжу з наплічником на вулицю, жодного разу не озирнувшись. Але чую за спиною задоволений сміх.
Дякую, діареє! Це останнє, що я кажу німецькій родині. І на душі моїй спокійно.
Наступні двері — Арнольда.
— Що, знову треба грошей? — жартує він, відчиняючи.
— Ні!
Усе скоріш навпаки.
Я виймаю з товстого конверта перловий браслет. І розповідаю Арнольдові, що, на нещастя, віддав браслет Вікторові, аби той зміг поїхати до своїх дітей. І що, на щастя, Віктор сам мені його повернув.
Наостанок витягаю з конверта банкноти.
— Тут 1200 крон, які ви мені дали. Івонна отримає свій браслет, тож вони їй не потрібні.
Арнольд, схиливши набік голову, дивиться то на мене, то на гроші.
— А ще я маю намір дати Вікторові трохи грошенят… компенсацію чи що… — додаю я, бо вирішив попросити в тата трохи коштів наперед, з моїх кишенькових на тиждень.
Раптом Арнольд бере мене за плечі й усміхається, пильно дивлячись мені у вічі.
— Ти добрий хлопчина, Антоне! І Віктор, як я бачу, теж добра людина. Я певний, що йому гроші потрібніші, ніж мені.
Я витріщаю очі.
— Думаєте, що я можу віддати йому 1200 крон?
Арнольд киває.
— Так, думаю, — усміхається він.
І я теж радісно всміхаюся.
— А мені сьогодні подарували лимонадний апарат, — повідомляю я.
— Гм…
Я запитально дивлюся на Арнольда.
— Я хотів лише сказати: насолоджуйся ним, доки зможеш, — підморгує він мені.
— Це ж як?
— Нові речі надзвичайні рівно один день. Потім до них звикаєш.
Тут я зовсім не погоджуюся. Я впевнений, що користуватимуся апаратом щодня до кінця життя. Але навіщо сперечатися зі старим дідом.
— Як на багатія, ви добре вмієте бачити речі під різними кутами зору, — натомість усміхаюсь я.
— Ага — Пікассо! — сміється Арнольд. — Пам’ятаєш, що я казав! То виставка таки пішла на користь?
— Та пішла…
— Але не конче поводитися точнісінько так само, як Пікассо.
— Чому?
— Бо він був старим кнуром, — підморгує мені Арнольд.
У такі дні, як цей, я повинен би мати особисту охорону. Бо почуваюся фінансовим кур’єром, який курсує містом з купою банкнот і браслетом з перлів.
Щастя, що мені не треба довго розшукувати Віктора. Він стоїть перед крамницею, як завжди. Сьогодні хоч не дощить.
Я вирішую трохи вичекати, перш ніж підходити до нього. До крамниці саме заходить літня пара. А я знаю, що деякі дорослі можуть підозріло дивитися на підлітка, який відраховує грубі гроші продавцеві журналів.
Коли старенькі зникають з очей, я вискакую зі схованки й миттю впихаю в долоню розгубленому Вікторові 1200 крон.
— This is not mistake, — кажу йому.
Віктор розтуляє долоню, розгублено дивиться то на мене, то на гроші. І раптом плаче. Як Ейвіннова мама вчора. Але Віктор навіть не намагається приховувати сльози, як спершу приховувала мама Ейвінна.
Він відразу кидається мені на шию, вигукує раз по раз «home» і «thank you». Ще й інші слова, але вони чужою мовою.
Якби я обережно не вивільнився з його обіймів, боюся, він мене ще й зацілував би.