Я ще довго стою, співчутливо всміхаючись Вікторові, а той плаче й белькотить щось своєю мовою.
Раптом я ніби бачу його іншими очима. І мені спадає до голови божевільна ідея!
— Do you play… акордеон? — зненацька питаю я.
УСПІШНИЙ АНТОН
Після обіймів бабусі й тітки Ґрю, в яких я ледь не задихнувся, сідаю в першому ряду парадного залу в Палаці юстиції. До початку церемонії кручуся на всі боки, розглядаю святково вбраних людей позаду. Там сидять друзі й родичі, у бюнадах і костюмах, з нетерплячим очікуванням в очах.
Повнісінький зал людей, щасливих за чиюсь долю! Людей, які вітають тата й Анну, сподіваються, що в них усе буде добре! Цікаво, чи почувається щасливим Кордоне? А Білл Ґейтс?
Хтозна… До них мені, зрештою, байдуже. Я уважніше приглядаюся до гостей. Ген позаду сидить Сіґне Салвесен у капелюшку — такого чудернацького ще зроду не бачив! Неподалік Сіґне, між обома батьками, сидить Уле з блакитним «метеликом». Я щосили витягаю шию, шукаю ще одне обличчя. Дуже важливе для мене.
Ні! Іне не видно. Вона мала відразу з літака мчати додому, щоб перевдягнутися. Ще до Ісландії обіцяла встигнути на вінчання. Та якщо Іне досі вірить, що засмок на шиї мені зробила Софія, то надії в мене мало.
Мої думки уривають тромбони. Публіка здригається, обертається на звук.
На тромбонах грають три подружки Анни, щось схоже на марш — дуже гарно! Відчиняються двері, на порозі з’являється тато, Анна й велетенський букет.
І уявляєте, вони рюмсають, і вони — теж! Коли молодята, усміхаючись крізь сльози, рушили головним проходом, бабуся, татова мама, голосно захлипала.
Я теж почувався зворушеним. А ще відчуваю, що цієї миті люблю їх іще більше. Мій тато у смокінґу, яким він так пишається, Анна — у ледь завузькій сукні, яка потріскує за кожним кроком.
Вони мені наче трохи чужі. Тобто я маю на увазі, що тато не ходить на щодень з гвоздикою у нагрудній кишені. Анна, з червоними губами й високо підібраним волоссям, схожа на жінку з комп’ютерної анімації.
І водночас здається, ніби я знаю їх ліпше, ніж досі. Ну, це важко пояснити.
Сама церемонія промайнула миттєво. Гопс! — і закінчилася. Анна й тато цілуються, гості аплодують. Усі присутні знову здригаються від звуку тромбонів, а тоді поволеньки тягнуться на вихід. Неймовірно, скільки люду збирається у такий день!
— Вітаю! — кажу я урочисто татові й Анні, коли ми стоїмо на сходах Палацу.
На щастя, вони вже не хлипають, а, щасливо усміхаючись, вибирають зерна рису з зачісок одне одного.
— Я дуже радий, що ви разом, — додаю я і раптом опиняюся у надто тісних групових обіймах, тицьнувшись носом у татову гвоздичку.
На довершення усього, бабуся й тітка Ґрю велять нам не рухатися, щоб встигнути сфотографувати.
Коли я нарешті виборсуюся з обіймів, тато каже:
— Будь ласкавий, проведи Сіґне до ресторану! Їй, здається, потрібна рука, на яку можна опертися.
Сіґне стоїть неподалік з ціпком і чудернацьким капелюшком на голові. Вона оглядає юрбу на сходах і киває мені.
— Гарне весілля. А музика жахлива!
Я мимоволі голосно сміюся.
— Ви не любите тромбонів?
Сіґне енергійно хитає головою.
— Але приємно зібрати стільки друзів! Треба навтішатися друзями, доки є така змога…
Я запитально дивлюся на стареньку.
— У моєму віці друзів не залишається, усі вже на цвинтарі. Або… вижили з розуму.
О, цій Сіґне Салвесен пальця в рот не клади!
Я лукаво їй всміхаюся.
— Ви завжди можете зайти на келишок шері до Арнольда.
— Ну, так, — стримано погоджується Сіґне.
Але потім таки всміхається.
— Антоне?
До мене підійшов Уле. Він стоїть у своєму костюмі з «метеликом» і не завважує, що я саме розмовляю з Сіґне.
Сіґне звикла, що її не помічають, усміхається і відступає убік.
— Я отримав смс-ку від Софії, — каже Уле, йому аж подих забиває від хвилювання. — Хочеш глянути?
— Звичайно, — моє дихання також прискорюється, ніби це я написав їй любовного листа, ніби це я чекаю на відповідь.
Уле знаходить повідомлення, простягає мені телефон і аж ногами перебирає від нетерплячки, доки я читаю.
«Любий Уле! Дякую тобі за листа. Такого гарного я ще ніколи не отримувала».
Я киваю сам до себе. Бо теж вважаю лист Уле найніжнішим на світі.
«Дуже приємно, що ти хотів би стати моїм коханим. Але мені потрібний більше ніж коханий, мені потрібний друг. Справжній друг, якого не цікавлять гроші, зате цікавлять гриби й собаки. Чи можеш натомість стати мені таким другом, як думаєш?»