Усе якось безнадійно змішалося докупи: оленячі роги і статуї. І клей-момент.
Коли я стану старим дідом і захочу давати поради молодим, то скажу так: уникайте предметів на чотири метри вшир. Увесь світ мав би прислухатися до цієї поради, інакше всі станемо схожі на гігантських ірландських оленів і зжеремо планету, образно кажучи.
Хоч я й перестав шаленіти за грошима, але залишився самим собою. Я й досі Антон. То, певно, і далі можу мислити масштабно?
Бути Антоном Великим було, чесно кажучи, дуже втомливо. Хочу бути Антоном Звичайним.
Звучить не так велично, але це й не мало.
(Ха! Може, почну колись сипати мудрими висловами!)
Я щасливо зітхаю від радості, що скоро їстиму весільний торт з п’ятдесятьма гостями.
І танцюватиму з Іне.
І тішуся, що потім, після весілля, приготую удома лимонад.
Доки я оце собі думаю, в кишені теленькає мобільний.
«Ти вже йдеш?»
Смс-ка від Сіґне. Певно, чекає, доки я супроводжу її на бенкет.
Я всміхаюся собі під ніс.
«ХОК», — відписую я.