Тому ми виходимо, ховаючись за спинами літньої пари, і робимо ставку на те, що Віктор нас не побачить. Про всяк випадок кажу до Уле: «Поглянь он там!» — тицяю пальцем, і ми дуже зацікавлено витріщаємося в протилежний бік.
У моїй кишені дзвонить мобільний. Це — Кароліна.
— Щойно був дзвінок, — каже вона. — Можете о третій зустрітися з однією жінкою, Івонною?
— О третій? — я дивлюся на годинник. — За десять хвилин???
— Вона має для вас роботу, Лікесвей, 12. За 10 хвилин встигнете добратися!
— Окей… — не дуже впевнено кажу я.
Кароліна змушена урвати розмову, бо десь у кімнаті розплакалася її сестричка. Не інакше, як запхала собі леґо до носа.
Я розгублено стою з мобільним у руках.
— Є робота, — кажу до Уле.
— Яка саме?
— Здається, треба когось доглядати. Бо навіщо приходити особисто на Лікесвей?
Я прикушую губу.
— Сподіваюся, дитина не надто маленька. Я не знаю, як міняти підгузки.
У голові відразу зринають жахливі картинки.
Маю велику надію, що дитятко дуже нечасто кладе під себе. Або ж зуміє витримати до повернення батьків.
Перед будинком на Лікесвей, 12 стоїть жінка в шубі.
— Прекрасно, — каже вона до нас, навіть не вітаючись.
Та воно й байдуже, бо Уле теж не вітається, відразу переходить до справи.
— Це ви тут мешкаєте?
Хоча важливо не те, де мешкає жінка, а кого ми будемо пильнувати.
— Ні, мій батько, — відповідає Івонна й починає нишпорити в своїй торбинці — усередині щось дзвенить.
Її батько?
— То маленьких дітей тут немає? — питаю здивовано.
— Дітей?
Івонна хитає головою. Нарешті видобуває з торбинки телефон, який аж розривається дзвоном. Роздратовано фиркає і питає в слухавку дуже суворим тоном: «Слухаю?»
Потім ще суворішим голосом каже: «Ні!» — і додає: «Якби ви прочитали повістку, то не питали б даремно!» Вона схожа на дуже заклопотану грізну даму, якої всі бояться.
Ми з Уле злякано переглядаємося.
Звісно, треба б зрадіти, що не доведеться міняти підгузки немовляті. Але доглядати за стариганом-батьком суворої дами теж страшнувато.
Нарешті Івонна кладе мобільний у торбинку й дивиться просто на нас.
— Отже, з ним треба гуляти кожного дня, щонайменше по годині. А ще ви маєте подбати, щоб він попоїв… Моя донька… дуже зайнята весь день…
— Що він має їсти? — обережно вивідую я.
— Я щось залишатиму, — відповідає Івонна. — І ще… Мусите поводитись з ним суворо, бо він… дуже непосидючий.
Ми з Уле старанно киваємо. Але в душі я розгублений. Що жінка має на увазі… що її батько став на старості несповна розуму?
— А якщо зачує дамочок, то…
На мить стає тихо.
— То — що? — раптом хрипну я.
Та що ж то за людина така — той батько? Старий маразматичний кнур, який щипає жінок за задки?
— То треба тримати його на відстані, — відповідає Івонна, перш ніж знову вийняти дзеленкучий телефон.
Ми з Уле налякано переглядаємося.
— Absolutely not, містере Чанґ, — каже в слухавку Івонна, вишпортує з кишені автомобільні ключі й показує рукою на чорне авто поруч. — Just a moment, — вона відставляє телефон від вуха. — Триста крон на день до неділі. Згода? — звертається до нас, а тоді їде геть у своєму чорному авті, і далі суворо розмовляючи в слухавку англійською.
Ми скам’яніло дивимося їй услід. Я марно намагаюся проковтнути грудку хвилювання, яка застрягла в горлі.
— Тут треба добре виконувати свою роботу, — нарешті промовляю я.
— О, так, — погоджується зі мною Уле.
Надмірної впевненості не маю ні я, ані Уле.
— Бачив, до речі, дівчинку в авті? — питає Уле, коли ми рушаємо додому.
Я хитаю головою.
— Вона схожа на янгола, — пояснює він.
Чудово! Уле, мабуть, такий наляканий, що йому вже янголи ввижаються!
— То, мабуть, був міраж, — втішаю я його.
Та, з іншого боку, такій злючці, як Івонна, здалось би мати якусь противагу. Янгол би не завадив.
Удома я знову застаю Анну з олівцем, який вона гойдає в пальцях. Я намащую маслом скибку хліба, гепаю біля неї на канапу.
— Думаю купити вам весільний подарунок, — кажу, щоб її звеселити. — Чого б ви собі бажали?
Анна відразу оживає. Згортає великий аркуш паперу й плескає мене по плечі.
— Не замахуйся на щось велике, Антоне, — наголошує вона на кожному слові. — Ми маємо все, що треба.