Вона дуже квапилася. Вона вибігла на проїжджу частину назустріч машині, якимось чином чи то впізнавши, чи вгадавши у пасажирі Богуна. Можливо, дівчинка відчула близькість Кулі, зачула її магнітний голос і, забувши про все, кинулася до свого скарбу. Гальмувати було вже пізно, і все ж таки водій вдарив ногою по педалі. Огидно верескнули гальма; наближалися, засліплюючи, фари зустрічної вантажівки; Богун закричав і, відштовхнувши водія, схопив кермо, різко вивернув його наліво; машину занесло, зовсім поруч промайнуло розгублене обличчя дівчинки. Жахливий бічний удар жбурнув лімузин на узбіччя. Машина перевернувся; спалах, грім; світ розколовся; пітьма.
День метеликів
У вікні чомусь висів дивний, неможливий пейзаж. Ніч у холодному світінні. Зелені тіні будинків. Він дивився крізь скло, дивуючись тому, як змінилося планування кварталу, — такі будинки стояли тут двадцять років тому, у часи його дитинства. Як я потрапив сюди? Я знову тут живу? Ну звичайно, я викупив, оселився… як я міг забути… — скло загадково посміхалося. Він відмахнувся від цього страшного факту, навіявши собі, що прозоре щось, звичайно ж, не здатне ані посміхатися, ані ридати, ані як-небудь ще виявляти свою подобу, отже — увижається мені… а от ті жахіття, які діялися там, за вікном, навряд чи могли привидітися.
Шарудів пісок, з неба всипаючись; пісок, пухкий, немов сніг, укрив подвір’я й провулок; пропечене небо, підгорілі зорі; зорі іскряться й товчуться, танцюють, згасаючи; маятником хитається місяць, весь у жилах і в тонкому жовтому пухові. Промені, які б’ють із неба, розпухають далекою загравою, від якої багрянішають хмари; лемент, придушений звуками піщаної заметілі, перестає бути страшним, у ньому більше немає безнадії, у ньому тріумф; сплячі тріумфують, стікають довгим здушеним криком, вітаючи темну хмару над головами; хмара ковтає одну за одною божевільні зірки, які відкадрилюють непристойні танці над божевільним світом; хмара неохопна, вона насувається невблаганно і навдивовижу швидко, і чітко окреслений край, фронт цього настання, вогненним зиґзаґом розтинає світ.
Хтось піднімався сходами, що ведуть на горище. Він озирнувся. Тихі, вкрадливі кроки. Притулився плечима до стіни. Огидно, — думав він, — вони всюди знайдуть. Проти цих паралізатор безсилий. Він мало не вистрілив у маленьке тільце, що виникло над сходами. Тільки блискавичний рефлекс професіонала врятував маля. Завжди точно знай, хто в тебе на лінії прицілу.
— Тату, ти мене кликав?
— Ти навіщо на горище залізла? Серед ночі?
— Я почула поклик…
— Я тобі дозволяв? — ще один рефлекс: застерегти, вкарбувати у свідомість… батьківський ремінь — джерело мудрості… ремінь — непедагогічно, я й голосом можу — так, щоби на все життя.
І, змінюючи тон, випереджуючи неминучі сльози:
— Ні, я не кликав. Тобі здалося. Це за вікном п’яні дядьки кричать. Вони дому свого ніяк знайти не можуть. Злякалася? Занадто багато п’ють дядьки, погано їм, животики в них болять, в очах їм туманиться, от і кричать.
— А чому мами немає?
— Ну що ти, мама спить, там темно, ти просто не роздивилася.
— Тату, я боюся.
— А ми разом зійдемо вниз. А хочеш, тут спи. Зі мною. Дивися, як смішно: просто на підлозі, на матрацах, ніби в лісі ми. Пам’ятаєш, як ми з тобою в лісі ночували?
— Так. Лише тітка Зая говорила, що в ліс ходити не можна. У лісі вовки живуть і тіні.
— Ну, з татом таки можна. Я не гірше ніж тітка Зая, знаю, що можна і чого не можна, правда? Все, заплющуй оченята.
Вона заснула вмить, обм’якла розслаблено й заснула.
Хтось холодними пальцями торкається до хребців. Дотики ніжні, як поцілунок п’явки. Між лопатками. Місячний промінь. Місячні п’явки. Сверблячка в спині, в самому центрі спини.
Холодно. Закутати ще й у покривало тепле. Зігріти. Попідтикати, щоби уві сні не розкрилася. Білосніжка моя.
Тепер — амулет. Він тут, за древньою скринею, біля самої стіни.
Він вийняв із непримітної щілини між дошками підлоги маскувальні планки, ударом кулака вибив кріпильний клинець — той вилетів разом із цвяхом — і повернув дошку. Куля, звичайно, нікуди не поділася. Вона зробилася гарячою, точніше — пекучою: долоні пекли, як від кропиви.
Кулю встановили біля сплячої. Кращого охоронця не знайти.
Тільки після цього він спустився униз, у тьму тьмущу рідного дому.