Опівночі — глухо пробив за стіною древній годинник, якого Богун не пам’ятав, про який, звичайно, нічого не знав, — у плюскотінні дощу, у шелесті листя пролунав заклик; спалахнуло раптом у небі; він піднявся — однаково не спалося, адже більшу частину дня він провів у забутті — підійшов до вікна і побачив, як зграйка ангелів, відсвічуючись у молочних хмарах, не поспішаючи перетнула небесне склепіння; він довго стояв, невідривно дивлячись на гаснучий слід, і ця слабка рожева смуга здавалася йому ниткою-дороговказом.
Свідомість повернулася майже відразу: крізь кров на віях побачив він червоні вогні вантажівки, що віддалялася. Еллі, цілком неушкоджена, аж сопучи від натуги, намагалася витягнути його з перевернутого лімузина. Богун, насилу долаючи біль, вивалився назовні. Він відбувся забитими місцями, але водієві вже не допоможеш. Блюзнірська думка: їм пощастило, свідків не буде. Хлопець за кермом зробив усе як треба.
Богун теж зробив усе як треба. Позаду гримнув вибух, пустирищем розбіглися жовтогарячі тіні й обернулися на світло, зблиснули вікнами далекі хутірські хати. У цей час вони вже піднімалися на пагорб. Еллі усе торочила про якусь чарівну вежу і дорікала Богунові за те, що він залишив її маму на розтерзання ескулапам. Еллі звинувачувала його в тому, що він забрав у них чарівну Кулю. Бідне дитя, яке начиталося щасливих казок.
Куля, зрідка розжарюючись до багряного, просвічувала крізь хустку, і в такі моменти Богунові здавалося, що все-таки найрозумніше — постукати в будь-які двері і, назвавшись двома дурними городянами, безталанними любителями пролісків, попроситися переночувати. А хто ще? Рідна, звичайно! Наша мамуся нас уже зачекалася, правда ж, Еллі? — Тихіше, шановний, ви цікаві як баба, не про все можна говорити при дитині!
Богун пояснював ці прагнення переможеного примхливою натурою поганки-Кулі та власною невпевненістю. Можливо, йому передався страх Еллі. Дівчинка трималася добре, от тільки лихоманило її, й голос уривався.
Богун стогнав і метався вві сні. Хотілося згадати — зараз, негайно — чим завершився нічний марш-кидок. Але Митар… ні, Богун, я — Богун! — міг тільки здогадуватися про це. Здається, над ранок повалив сніг, і вони, зачаївшись у неглибокому яру, грілися біля вогню; здається, він знайшов потрібних людей і залишив дівчинку у відносній безпеці, не забувши захистити її правдоподібною легендою…
Богун знав, що вчинив так, як і мусив учинити.
Він прокинувся дуже рано, пам’ятаючи про прийдешнє. Піднявшись, занурився в неяскраве світіння обрію й опинився по пояс у досвітку.
Досвіток, усміхаючись, дихав далекими прозорими хмарами, піднімаючи дедалі вище над землею ці бронзові осяяні небесами завихрення; зірниця, як кінська грива, розвівалася по вітрі.1 Сон, кружляючи і зморщуючись, як проколена кулька, полетів у минуле; Богун ще раз глянув у вікно, ніби боявся розгледіти вдалині гігантську долоню, яка торкається світу. Але ні, боги вдавали, ніби їх немає. Світанки в червні втрачають будь-яку стриманість, подумав він. Гасають вони планетою, як руді гривасті коні. Безсмертні коні, впряжені у сновидіння.
Він усе-таки ввімкнув настільну лампу, було ще надто темно, нічого не знайдеш тут без освітлення. Дружина почала перевертатися.
— Час, — сказав він напівголосно, — зараз будильник протеленчить.
— Ні, — відповіла дружина, не розплющуючи очей, — ні, потім!
Тріпочучи крилами, закружляв перед лампою невеликий сіро-коричневий метелик, вдарився об скло і гнівно злетів до стелі.
Він пішов на кухню — дзижчати кавомолкою. На холодильнику сидів і з цікавістю витріщав на нього очі-маківки ще один метелик, такий самісінький. Чи той же. Світало неймовірно швидко, напівморок струменями перетікав із кухні та спальні в передпокій — він і там увімкнув світло. І вже не здивувався, знову помітивши метелика, який спурхнув.
— Крила обірву! — пригрозив він йому і всім їм одразу. А собі скомандував:
— Під душ — марш!
Коли він знову зайшов до спальні, будильник, салютуючи, вистрелив короткою чергою. Богун перервав його істеричну трель, клацнувши по кнопці. Відчинив вікно і вагомо, зумисне голосно запитав у сплячих: